Глава 14 – Сміттяр

Передчуваю, що у попередньому розділі викликав у читача безліч запитань. Зробив я це частково навмисно, частково ні. Манера оповідання (якою б непрофесійною вона не здавалася), має свою мету, проте розкрити її, і коректно подати, не так легко. Читачеві вже дещо відомо про мене, підозрюю, що він вже цілком конкретно сформував думку про перший період мого життя, описаний у попередніх главах, про мою юність. І він, тобто читач, вже зробив висновок про те, що я не є ні філологом, ні літературознавцем, і, до всього іншого, не маю претензій на письменницький талант.

Моя ідея, як вам відомо з прологу, це впорядкувати своє сховище пам'яті, переосмислити своє минуле до теперішньої хвилини, зібрати свій вітраж спогадів, щоби… щоб зрозуміти себе. Адже від цього залежить багато чого, розумієте? Адже все завжди залежить від того, чи ти здатний зрозуміти себе, зазирнути вглиб себе. Чи не так, мета цілком логічна для кожного індивіда? А для цього потрібно бути чесним з самим собою, незважаючи ні на що. А щодо читача, то він, якщо хоче, може бути мені суддею. Якщо хоче, може червоніти за мене, може лаяти моє невігластво, може плювати на мої сторінки. Але він мені важливий, важливий у будь-якому випадку, адже без нього я не зможу себе осмислити. Моя мета до біса логічна для cogito ego, саме тому я маю намір роз'яснити деяку частку питань, що накопичилися.

Безліч кігтистих потворних лап багряних істот, що тягнулися до мене, в той час, коли я притискав до себе бездихану Валерію, ось останній спогад, винесений мною з тої проклятої гущавини. Що було згодом? Я не знаю, напевно. Чи помер я? Де була моя свідомість у той час? Однак, у будь-якому разі, тоді я був готовий померти. Це могла бути найкраща смерть. Зараз я знаю, що найкращої смерті мені й уявити було неможливо. Не знаю, можливо, для всіх, кого я зустрів, для всіх, кого любив, кого вбив, кого зрадив упродовж свого життя, було б краще, щоб я помер тоді. Але я не міг у той момент вибирати, мій вибір був зроблений раніше, і те, що було за ним, лише його наслідок.

Я можу поділити своє тодішнє тимчасове небуття на дві фази. Перша це тотальність мислевідсутності. Я не багато втримав у пам'яті з цієї фази, лише відчуття. Це було відчуття спокою, що не мало смаку, безбарвне, позбавлене відтінків думок, страхів, насолод та надій, ні чорне і не біле. Але мені було добре у ньому. Сподіваюся, одного разу я повернуся до нього, щоб стати його частиною назавжди.

Друга фаза була фрагментами пам'яті Аштеда сина Аміна, відомого читачеві як Григор Тамаш. Тоді я не вмів читати пам'ять із крові, і пам'ять мого ірграса (лікана, чия кров перетворила мене), намагалася сумбурними фрагментами пробитися у мою свідомість, залишаючи болюче й моторошне враження. Переді мною виникали стародавні арабські міста та храми; то високі багаття вночі, навколо яких танцювали лисі жерці, прославляючи місячного бога; то зграї моїх побратимів по крові, що полюють у пустелях й горах; то криваві ритуали, в яких жерці живцем згодовували ліканам жінок та дітей; то темні густі непрохідні хащі й глибокі печери; то масштабні битви за участю турецьких та волоських військ. Вітраж спогадів Аштеда мені довелося зібрати тільки зараз, за кілька фрагментів, за кілька кроків до того, я буде зібраний мій вітраж. Він буде зібраний у будь-якому випадку, але від того, наскільки буде вірна системна послідовність його архітектури, багато залежить. Ні, від цього залежить все!

Моє тимчасове небуття закінчилося тим, що я опритомнів на жорсткому ліжку в темній кімнаті. Темною вона здалася мені лише на мить, у наступні кілька секунд я вже виразно став розрізняти стіни з вицвілими шпалерами та старі меблі. До меблів належали, крім ліжка, на якому я лежав, здоровенна дубова шафа, письмовий стіл, на якому стояв ноутбук, дзеркало в чорному трюмо висотою з мій зріст, що висіло на стіні, якась коричнева стара валіза в кутку та два дерев'яних стільці. Вікно цієї кімнати було завішане довгими темними шторами. Була ніч. Я зрозумів це не тільки через те, що крізь штори не проникали промені світла, але й відчув її всім своїм нутром, наче я міг нюхати та відчувати її темряву, наче я відчував запах ночі. Не один освітлювальний прилад не був увімкнений у кімнаті, проте я бачив все виразно. Це було вражаюче, проте я бачив навіть логотип ноутбука, дрібний візерунок шпалер та тріщини на дверцятах шафи.

Моє здивування змінилося переляком, коли я побачив шрами на руках, та згадав все, що сталося в тій лісовій глушині. Моє серце стиснулося, коли усміхнене личко світловолосої блакитноокої дівчини постало в моїй пам'яті. Ось-ось, здавалося, хлине потік гірких сліз. Але минула хвилина, а за нею інша, а в моїх очах, як і раніше, було сухо. Я підвівся з ліжка та підійшов до дзеркала. Лише зараз я помітив, що був голий. Я з критичною пристрастю оглянув своє худе юнацьке тіло, але жодних зовнішніх змін, крім шрамів на руках, я не помітив. Тут було щось внутрішнє, зміни, які я відчував кожною клітиною свого тіла всередині свого єства. Я знав, що цей погляд не належав минулому мені. Зараз ці очі, ці сірі зіниці, трохи забарвлені брудно-жовтогарячим пігментом, належать теперішньому мені. Цьому мені, якого я ще зовсім не знаю.

Підійшовши до столу, окрім ноутбука та настільної лампи, я виявив на ньому широкий конверт формату А4, запечатаний червоним воском, на якому красувався відбиток невідомого мені символу. Розірвавши конверт, я знайшов у ньому кілька щільних аркушів, списаних акуратним прописом з елегантними завитками й петельками, а також срібний масивний перстень, на верхній частині якого була викладена чорними камінчиками римська цифра три. Наприкінці листа був підпис - Агмус Барталей, магістр ордену Сортувальників. Ось і сам текст листа:

“Припускаю, що дещо ти вже усвідомив сам. Однак буде не зайвим, пояснити тобі причину, через яку я пишу тобі. До того часу як ти опритомніш, на роздуми в тебе залишиться один, можливо, два дні. Зараз, від імені ордена Сортувальників, якому я належу, я маю право тебе відсортувати. Під цим я маю на увазі пропозицію, яка тобі висувається, а саме – стати сміттярем. Робота сміттяра є жорстка апаратна функціональність, що вимагає знеособленості мислячого его. Але у випадку з тобою, я маю особливу думку на тебе, і не створюватиму стандартних бар'єрів у твоїй свідомості.