Глава 12 – Бенкет крові. Продовження.

Ми йшли вузькою лісовою стежкою. Валерія йшла переді мною, я за нею. Перед нами бадьоро крокував Григор, тримаючи в одній руці смолоскип, що горів, який був єдиним джерелом світла в цій темній глушині. Так як освітлення полум'ям смолоскипа мало доволі сумнівний характер для нашого зору, а стежка під ногами була ледь помітна, я й дівчина постійно спотикалися через коріння дерев, що проростали крізь лісову доріжку. Закінчував нашу ходу вусатий незнайомець. Він, як і Тамаш, йшов спокійно та впевнено, від чого складалося враження, що темрява викликає труднощі лише у нас двох, тоді як Григор і його пан чудово бачили у темряві. Позаду залишилося зловісне селище, кровожерна оргія місцевих канібалів, вируючий фонтан крові та хворе почуття задоволення від споглядання страждань. Зараз ми знаходилися за двадцять хвилин ходьби від селища, у надрах темної лісової глушини.

Ми не питали, куди нас ведуть, і не збиралися тікати. Ми відчували, що ще нічого не закінчено, що вакханалія людожерів лише прелюдія на початку свята, і кульмінація кривавого бенкету ще не скоро явить нам себе. І ми просто йшли за ними, прямували туди, куди вів нас володар цього проклятого краю та його вірний слуга. Розпочавшись, цей страшний сон більше не міг перерватися.

Після побаченого в селищі наші свідомості зазнали трансформації, в них відбувся переворот, повне перезавантаження всієї мисленнєвої діяльності, цілковита деформація та розщеплення всіх колишніх внутрішніх процесів. Я знаю, знаю, що саме так і мало статися. Будь-хто з непідготовлених людей, побачивши на власні очі цю жахливу кару, цю мерзенну наруга над людьми, був би до глибини душі обурений й шокований, і краще б що зміг зробити його розум у ситуації, щоб зберегти себе, це впасти в безумство, спробувати позбутися від цих спогадів, занурившись у вир божевілля.

Я пам'ятаю, як яскраво тоді відчув цю внутрішню потребу збожеволіти, позбутися здорового глузду, щоб все, що сталося, могло здаватися ілюзією. Але тоді я зрозумів, що мій розум не здатний на це. Самозабуття чуже йому, воно не відповідає його природі, його розумінню своєї функціональності. Він занадто холодний й тверезий, занадто привабливий до осмислення, упереджений до синтезу почуттів та образів у собі, занадто прагне пізнати себе. І я знав, як і вона знала, що маю побачити все. Тому ми мовчки йшли крізь глуху гущавину вузькою звивистою стежкою. "Не поспішайте, мандрівники ... не поспішайте ..." - чулися мені нашіптування дерев. І ми не поспішали. Нам не було навіщо спішити.

Наша четвірка вийшла на широку освітлену місяцем галявину. Повний місяць немов навмисне вбрався у кольори, що відповідали настрою цієї ночі, його лик був темно-червоний, ніби він чув запах крові, ніби він вібрав у себе чадні випари понівеченої плоті. У центрі галявини розташовувався вівтар крові, це був вже третій вівтар, що ми побачили, і він був заключним. Поблизу нього стояла жінка з двома хлопчиками. Цією жінкою була ніхто інша, як Таміла, а хлопчиками – її сини. Хлопці з тремтінням у голосах тихенько просили матір, але вона наполегливо відповідала їм:

- Мам, ну будь ласка, давай підемо звідси… мені страшно, мам… ну, будь ласка, пішли назад… - Хникав Данило.

- Давай підемо звідси… це погана гра… мам, будь ласка, пішли назад… тут темно і страшно… – підтримував брата Кирило.

- Ні, ми маємо бути тут. Потерпіть трохи, я з вами. Ви ж чоловіки, ви не маєте боятися. – відповідала їм мати.

   Почувши шурхіт, вона обернулася до нас. Місячний відблиск висвітлив її бліде обличчя, що сильно постаріло за ті десять-одинадцять годин, що ми її не бачили. Хлопці злякано притиснулися до неї.

- Ах, це ви володарю, - прошепотіла вона схвильовано, - я з нетерпінням чекала на вас.

Вусатий мрець на кілька хвилин зупинив на ній свій проникливий погляд, а потім безпристрасно промовив:

- Нам не варто поспішати, у нас на все є час.

Жінка нервово кивнула, у побожному трепеті опустивши очі. Високий незнайомець переглянувся з Тамашем, потім підійшов до колодязя, і, заплющивши очі, завмер перед ним, наче воскова постать.

- Мамо, хто цей страшний дядько? Чому він прийшов сюди з Валерією та … (тут моє ім’я)? – тихенько питали перелякані діти.

Таміла сказала, що цей дядько разом із нашим гідом готуються до свята. Їм не варто боятися, адже разом із дядьком прийшла Валерія та … (тут моє ім’я), і всі разом вони братимуть участь у цьому святі. Тому їй, тобто Тамілі, треба прив'язати їх до того дерева. Хлопчики недовірливо сипали запитаннями, але наполегливий, трохи зловісно-лагідний тон матері здобув успіх. Адже діти вірили їй, діти вірили своїй матері. Вони знали, що вона ніколи не ображала їх, завжди прощала їхні витівки, завжди любила й дбала про них. Вони не мали жодної причини їй не вірити. І мотузками, які вона принесла з собою в сумці, вона прив'язала їх до стовбура довколишнього дерева, міцно наміцно, але безболісно, знерухомивши хлопчаків, як могла прив'язати тільки мати, одержима мати.

Поки Таміла займалася вищеописаними діями, Григор узяв мотузки з тієї ж сумки, і м'яко промовив, ніби просив, до мене та моєї супутниці:

- Це необхідно.

Ми мовчки кивнули і дозволили Тамашу прив'язати нас до дерев, на які він указав. Гілки дерев начебто навмисно так зігнулися, начебто навмисно набули відповідної форми для того, щоб Григор прив'язав нас єдино необхідним, на його думку, способом. Ми стояли, розставивши руки в сторони, наче розп'яті, поки він міцно прив'язував наші зап'ястя до товстих гілок. Закінчивши з нами, Тамаш підійшов до вівтаря, став навпроти свого пана і завмер чекаючи.