Глава 11 – Бенкет крові. Початок.

Як давно я у цьому місті? Як давно я оповитий нитками спогадів? Я втратив рахунок часу. Скільки минуло днів чи місяців, а може, років? Чи існую я зараз для когось, окрім привидів мого минулого? Мої вени – вкриті інеєм та мрякою дороги, мої очі – тисячі багатоликих дверей, мої руки – примарні липкі нитки минулих подій. Я витруїв у собі життя, я розщепив у собі сенс, я виростив у собі космічну прірву.

Зараз я намагаюся згадати навіщо я відчинив цю чорну скриньку в моєму мозку, навіщо так намагався прорватися через безліч бар'єрів у сховище пам'яті. Що я сподіваюся знайти у цьому місті примар? У чиїй особі шукаю розгадку? Це місто завжди було частиною мене. Кожне моє слово відбивалося луною в ньому, кожен успіх та прикрість, надія й розчарування формували склепіння його стін, прокладали дороги, створювали стовпи з покажчиками, провулки та перехрестя, пороги та двері. Кожна крапля крові та кожен вдих, кожен крик та кожна посмішка генерували нескінченну ретроспекцію архітектурних форм, емпіричне поняття яких приховано в антиномії свідомості та хаосу.

Я знаю, куди веде кожен провулок, я знаю, що приховано за кожною з дверей. Я вдихаю на повні груди запах крижаного вітру, в надії що у мене запаморочиться голова. Але мій розум непохитно світлий, і не піддається й найменшому сум'яттю. Морозне повітря приємно поколює ніздрі. Пориви вітру частішають. Можливо, незабаром почнеться хуртовина?

Я ще не до кінця зрозумів, чому це примарне місто має саме такий зовнішній вигляд? Чому його вулицями завивають крижані вітри, вказівники вкриті льодом, а на порогах мороз залишив свої візерунки? Можливо, він формується мною на підсвідомому рівні? Якщо це так, то я ще не виявив усі приховані сегменти мозку. У мене залишається дуже багато запитань. Сподіваюся, я отримаю на них відповіді у процесі впорядкування сховища пам'яті. Це єдино Істинне що я зараз знаю. Чи хочу я дізнатися хто я, чи мені просто потрібен висновок вилучений з переглянутих і прожитих подій? Я не знаю. Я просто усвідомлюю потребу руху вглиб себе. Я не шукаю порятунку від тягаря, скоріше я хочу переосмислити його.

Ось ці двері, я знаю, що це вони. Я піднімаюсь по чорному гранітному порогу, вкритому інеєм, та зупиняюся біля них. Вони ніби з червоного дерева, та ніби з живої плоті. Я відчуваю від них запах крові, свіжої, теплої, густої крові. Цей запах яскраво відчувається моїм нюхом на тлі морозної свіжості. Під його впливом прокидаються безліч жаданих алюзій та хижих бажань. Я кладу руку на ручку, провертаю її та штовхаю двері. Теплі липкі нитки одразу потяглися до мене, стали огортати й обволікати, зловісно нашіптувати та безтурботно підхихикувати, занурюючи у черговий спогад.

Я розплющив очі. Полегшення я зовсім не відчув, бо головний біль нікуди не подівся. Може, він й був причиною мого пробудження? Я ніяково поворушився і відчув, що затекли руки, адже вони були зв'язані за спиною. Тому я й прийшов до тями. Я лежав на землі на боці. Поруч у тій самій позі обличчям до мене лежала Валерія. Вона все ще була непритомна. Я відчув, що мене лихоманить, але не тому, що земля була холодна, навпроти, вона була вологою та теплою, скоріше за все це був нервовий озноб. Я почав оглядатися, вже майже стемніло, опустився літній сутінок. За тридцять кроків від нас було розпалено кілька великих вогнищ, що висвітлювали вогняними язиками фігури людей, які звідусіль надходили.

- Вал… Валерія… - промовив я гучним пошепки, - прокинься, мила… прокинься.

Дівчина здригнулася, і напіврозплющивши очі, спробувала підтягнутися, але зв'язані за спиною руки їй цього не дозволили зробити. Вона струснула головою, і, розплющивши очі, озирнулася. Я присунувся ближче до неї і поцілував її в гаряче чоло.

- Ти в порядку? - Запитав я.

- Так, тільки руки затекли. – прошепотіла вона, дивлячись на мене. – У тебе кров під носом та на губах.

- Так, я відчуваю… у тебе також.

- Справді? - Прошепотіла блакитноока дівчина, облизавши губи, - солоний смак ... що тут відбувається?

- Я не знаю напевно... але розумію, що змова вдалася. - промовив я, і в ту ж мить над нами схилилося чиєсь бородате обличчя.

- Ви вже прокинулися? Це добре. - промовив Тамаш, бо цим бородачем був ніхто інший як він. - Вставайте, бенкет вже починається. - І він, присівши, взяв нас обох під руки, і з легкістю, наче ми травинки, підняв на ноги. У тоні його голосу зовсім не було загрози чи агресії, чомусь у його поводженні з нами була присутня батьківська доброзичливість.

- Про що ви говорите? Який бенкет? – незручно встаючи на ноги, спитала дівчина.

- Ви все зараз побачите, - спокійно відповів румун, - ходімо.

Ставши за нами, Григор поклав руки на наші плечі і злегка підштовхнув уперед. Наша трійця попрямувала до вогню. Обійшовши багаття, ми побачили кратер у землі, що викопали ці безумці, та кривавий вівтар у центрі його, в якому вирувала багряна рідина. Я поспішно відвів погляд від цієї жахливої криниці, щоб не піддатися її магнетичному впливу, і почав оглядати сам кратер.

Поглиблення землі мало закінчений вигляд, вириті сходи з обох сторін були доказом. За кілька метрів від цього кратера знаходилася споруда з дерев'яних дощок схожа чи то на ешафот, чи то на сцену, що мала невеликі сходи з одного боку. Біля неї на грубій сірій матерії лежали чотири довгі дерев'яні коли за три-чотири метри завдовжки. Вони мали зловісно-загрозливий вигляд, здогади, що промайнули про їхнє призначення, поселили в моїй душі тривожне передчуття. Проходячи повз них, я відчув аромат свіжої деревини, і це ще більше схвилювало мене. Весь простір навколо кратера та дерев'яної споруди оточували божевільні забруднені в чорній багнюці жителі села. Білки їхніх фанатичних очей, спотворили криваві судини, від чого вони були схожі на кровожерливих дикунів амазонських джунглів. Побачивши мене та Валерію, вони в один голос закричали щось румунською мовою.