Глава 10 – Напередодні бенкету

Я прокинувся в одну мить, в іншу я вже затискав рукою носа, бо відчув, що з нього йде кров. Схопившись з ліжка, я почав навпочіпки обшукувати кишені штанів, що лежали на підлозі, шукаючи носову хустку. Виявивши білу хустку в задній кишені, я сів на підлогу, та закинувши голову вгору, притиснув хустку до носа, що кровоточив. Просидівши так близько хвилини, я обмірковував нещодавнє сновидіння, яке все ще стояло перед очима.

- Що трапилось, любий? – почув я заспаний дівочий голос й опустив очі.

- Дрібниці... кров з носа пішла. – відповів я.

Валерія енергійно сіла на ліжку та протерла очі.

- Тобто, як це дрібниці? Ти себе добре почуваєш? – швидко спитала вона.

  - Все нормально… у мене іноді таке буває. Бачиш вже все пройшло. - Я прибрав хустку, і опустив голову, кров насправді вже зупинилася. - Доброго ранку. – посміхнувся я.

Дівчина теж усміхнулася, піднялася з ліжка, і нахилившись, поцілувала мене в лоба. На годиннику було без десяти десять. Валерія одяглася, сказала, що піде до себе причепуритися та зібрати речі. Ми домовилися зустрітися в їдальні за двадцять хвилин. Я теж одягнувся, а потім швидко зібрав свій рюкзак. Після спустився до вбиральні, сходив у туалет і як слід, вмився, позбувшись засохлої крові. Потім я пішов у їдальню, але ще не доходячи до неї, я почув гучні вигуки, мабуть, там про щось сперечалися на підвищених тонах.

- Ну і якого біса нам робити? Телефони то мережу не ловлять! Все через ці кляті гори! – репетував Крумський.

- Та не кричіть ви, - відповідав йому не менш збуджено Марк, скуйовдивши волосся, - я вважаю що нас почнуть шукати, і відправлять службу порятунку, щоб розчистити завал.

- І коли це, на твою думку, буде? Через три-чотири дні? Це ж треба було застрягти в цій триклятій дірі! – лисий підприємець так гарячкував, що аж бризкав слиною.

Рудий бугай видав нервове мукання, мабуть, що означало схвалення словам Крумського. Рита подивилася на чоловіка з непідробною зневагою.

 - Давайте спустимося на тон нижче та подумаємо, - промовила Анна якомога спокійніше, - сьогодні о дванадцятій годині ми мали сідати на автобус, зробити це ми не сможемо з причин, які усім зрозумілі. Водій побачить заблокований проїзд та зателефонує до свого офісу, вони, в свою чергу, зателефонують до служби порятунку ...

- Ви забули сказати, якщо у нього буде мережа. Та й взагалі, якщо цей ідіот буде мати телефон. Бо в того дикуна, що нас сюди завіз, я не помітив навідь чорно-білого старого мобільника.  - додав Павло.

- Навіть якщо у водія немає телефону, або якщо він є, але сигнал буде відсутній, він зможе зателефонувати на першій АЗС ,що йому трапиться. - Спокійно продовжувала пухкенька шатенка. - У цьому випадку день, ну, максимум, півтора дня ми ще залишимося тут, судячи з обсягу роботи, яку потрібно буде виконати рятувальній службі.

- Можливо, для вас та Марка, додаткова пара днів у цій дикій місцині не має значення, але у мене весь час розподілений, у мене немає зайвих днів. - Цього разу більш стримано промовив Крумський.

- Ем ... що тут відбувається? - Нарешті запитав я, і очі всіх присутніх повернулися в мою сторону. До цього ніким не помічений, я стояв біля входу до їдальні.

- Ти що, хлопче, з місяця впав? - вигукнув лисий підприємець. - Ти чув гуркіт вночі в горах?

- Чув.

— Ну, так уночі скеля обрушилася, і дорогу, що вела через ущелину, завалило здоровенними кам'яними брилами. Ось такі справи.

- Зрозуміло. - відповів я.

- Григор, здається, згадував, що на крайній випадок спробує умовити одного свого товариша позичити вантажівку. - промовила Рита.

- Геніальна ідея, тільки одне але, як же ми проїдемо, якщо єдина дорога завалена? - в'їдливо кинув Крумський.

- Ну знаєте… можливо, є ще якась дорога через ліс, про яку ми не знаємо. – холодно процідив лисячий писочок, оглядаючи крізь окуляри ненависним поглядом лисого пана із золотими коронками. Думаю, зараз Рита Левшенко мріяла лише про одне – як слід засадити Павлу Крумському ногою в пах.

Цієї хвилини до їдальні увійшла Валерія, і запитливо на всіх подивилася.

- Через що суперечка? – наївно спитала вона.

- Ось ще одна людина з місяця. - махнув рукою Павло й вийшов з кімнати.

Дівчина перевела здивований погляд на мене. Я підійшов до неї, і взявши її за руку, двома словами накидав суть щойно почутої мною розмови.

- Що ж, будемо чекати, я думаю зараз це єдине розумне рішення. І давайте поснідаємо, на ситий шлунок буде очікуватися краще. - Розважливо промовила Анна.

  Подружжя Левшенків стало сідати. Я присунув Валерії стілець ближче, і сам розмістився біля неї.

- Я не голодний, люба. - Сказав Марк, нахиливши до дружини та поцілувавши її в щоку. - У мене в рюкзаку є зовнішня антена до телефону. Піду її підключу і спробую зловити мережу.

Анна на нього трохи докірливо подивилася, але кивнула, після чого хлопець вийшов із кімнати. Слідом за ним попрямувала Таміла, яка до цього тихо та мовчки стояла в кутку їдальні.

- Таміло, а ти хіба не поснідаєш? - запитала втомлену похмуру матір повненька шатенка. - Чи, може, сходиш за хлопчиками, та всі разом поїмо?