Глава 7 – День вражень. Таємничий замок.

Все такий ж густий туман огортав екіпажі, коли вони пробиралися крізь його липкі сирі пута. Так само неквапливо йшов Григор біля коней, іноді свистом даючи їм команди повернути праворуч або ліворуч. Все з тим же похмурим виглядом сидів навпроти мене рудий здоровань, похмуро слухаючи свою дружину, яка, як завжди, обрала тему розмови, що зовсім не цікавила чоловіка. Я ж слухав музику, вірніше рятувався від балаканини Рити, і, замислившись, дивився у вікно.

Я згадав два дивні сни, сон про маленького потворного чоловічка в смокінгу та нещодавній сон про античного титана, що висів у космічному просторі. Обидва ці сни безперечно були надзвичайно важливі, і відчуття після них були схожі. Я пам'ятав їх цілком виразно. Навіть трохи засумнівався, чи це були взагалі сни? Адже спогади, які існували після них, здавалися цілком реальними. Ці сни були для мене загадками, розгадка яких чекала мене ще попереду. І зараз, обмірковуючи їх, я не знаходив жодної відповіді, ані навіть натяку на відповідь.

Ще дивнішими й лякаючими стали події, що коїлися наяву. Щось сталося з Тамілою, і щось сталося зі мною та Валерією. Якщо видіння Тамілі я міг якось собі пояснити, списавши її поведінку на постійну нервову перевтому через витівки її синів, то слова, почуті мною та Вал від попутників у кареті, мене не на жарт стривожили. "Мати тут, мати чекає" - що це означає? Чи є це попередженням? Ці однакові слова прозвучали для мене та Валерії, отже, вони повинні однаково розумітися нами. Що ж є “Мати” для нас? У мене та у Валерії є свої батьки, отже слово “Мати” не потрібно сприймати у його прямому значенні. Що ж тоді мати, щось абстрактне, не матеріальне? Якась сутність? Що нас чекає? Я не розумію… не розумію…

Гаразд, обдумаю пізніше… Мені здається, ми вже приїхали. Екіпажі зупинилися, пасажири почали виходити. Вочевидь, ця поїздка пройшла спокійно. Сини Таміли енергійно вискочили з карети та почали грати в наздоганяння. Їхня мати неспокійно спостерігала за ними. Павло невдоволено оглядав бруд та калюжі під ногами.

- І тут цей клятий туман, коли він розсіється. - пригнічено промовив Борис, зробивши кілька кроків. Дружина співчутливо глянула на нього.

  Марк та Анна вийшли першими, за ними вийшла Валерія.

- От і я. - Сказала вона, і перша взяла мене за руку, коли я підійшов.

- Все добре?

- Так, поїздка пройшла нормально. А у тебе?

- Все відмінно.

- Ти чому посміхаєшся?

– Мені подобається тримати тебе за руку.

- Ось ти який, - засміялася вона, показавши довгі зубки, - ну пішли.

- Ідіть за мною, панове туристи. — говорив румун, впевнено крокуючи кирзовими чоботями по калюжам.

Ми йшли за ним, слухаючи позаду незадоволені колективні вигуки Бориса й Павла, які зійшлися на тому, що сьогоднішня погода неприємна, а тур-агентство, що організувало нашу подорож, дешева вошива конторка. Йшли ми недовго, через сирий туман раптом виникли обриси кам'яної античної фортеці.

- Перед вами Поенарі, фортеця Влада Цепеша. – промовив Тамаш.

Я широко розплющив очі захоплено розглядаючи стіни замку, що виникли з туману. Будова була величезною, через завісу туману її стіни повністю не було видно, від чого, здавалося, що вона взагалі не має меж. Фортеця більше нагадувала руїни, обриси колишнього замку. Ніхто ніколи не торкався їх, не реставрував, не робив із них туристичний бізнес. Взагалі цивілізацією в цьому селищі й не пахло, і руїни Поенарі були ще одним доказом цього. Як так могло статися, я не знаходив пояснення.

Румун прочинив старі іржаві ворота, і ми пройшли у внутрішній дворик фортеці. Майданчик перед замком окупувала буйна рослинність – дерева, кущі та висока трава. По стінах замку наче зміями вилась дика виноградна лоза, надаючи схожості руїнам Поенарі з висячими садами. У центрі дворика розташовувався частково зруйнований фонтан, оповитий зеленими путами рослин. Тамаш провів нас усередину замку, всередині він був таким самим, як і зовні: античним, величним і зануреним у полон рослин.

- Таке відчуття, що нога людини сюди ніколи не ступала. - захоплено промовив Марк.

- Так, справді чудово. - обізвався я, і глянув на Валерію, яка з цікавістю оглядалася.

- Однак грошей, на те, щоб привезти до ладу ці руїни, вочевидь не знайшлося. - У свою чергу сказав лисий підприємець.

- На мою думку Павло, цивілізація б тільки зіпсувала це місце. - Вимовив я.

- Цілком згодна з молодим чоловіком. – пожвавішав лисячий писочок.

- Ось прикортить вам похезати тут, тоді ви інше скажете, хе-хе-хе. – засміявся пан Крумський, показуючи золоті коронки.

- Ви невиправний грубіян. - Ображено відрізала Рита.

- Панове туристи, - промовив румун, - у стінах цього замку відбулася битва між Владом III та зрадницькою частиною бояр. Результатом її стало усунення деспотичного володаря від трону. У цій сутичці загинула дружина Влада та усі його вірні соратники, а сам Цепеш втік через таємний підземний хід. - Тамаш трохи помовчав, недоброзичливо оглядаючи стіни фортеці. - Можете деякий час самостійно погуляти замком, проте будьте обережні: Поенарі був свідком безлічі страт й тортур, не загубіть себе в його похмурих стінах.

Наша група розділилася: Павло пішов з Тамілою та її шибениками, Марк з Анною, рудий бугай з лисячим писочком, я з Валерією. Румун залишився чекати нас. Діставши кишеньковий ліхтарик й міцніше взявшись за руки, я й блакитноока дівчина попрямували вглиб темного холу замку.