Глава 3 – Забутий гребінець

Сороковий день моєї подорожі. Невеликий комфортабельний мікроавтобус марки Мерседес вивіз нас на широку шосейну дорогу. Бухарест залишився позаду, і зараз ми прямували до історичної румунської області, яка мала назву Трансільванія.

За вікнами мелькав хоровод дерев, іноді розбавлений невеликими населеними пунктами та дорожніми знаками. Кілька годин я дивився у вікно спостерігаючи за дорогою, слухав музику через навушники, а потім задрімав під композицію The Noose групи A Perfect Circle. Опритомнів я від того, що автобус почав сильно качати з боку в бік: він стрибав як м'ячик, виляв як п'яниця після гарного стосу портвейну. Я подивився на годинник, було 19:27. Ми в дорозі вже шосту годину. За вікном шосе я більше не бачив, а бачив розмиту дощем усю дорогу. Оточували нас великі густо зростаючі гіллясті дерева, шлях мікроавтобуса пролягав через ліс. Цей темний старий ліс оточив маленький транспортний засіб, поглинув його у своє похмуре черево.

Вечоріло, пухнасті крони дерев зовсім не пропускали світло. Автомобіль, мирно погойдуючись у напівтемряві, долав дорожні вибоїни, а ліс все тягнувся і тягнувся. І здавалося, що вже більше нічого не існує, крім цього, безмежного похмурого старого лісу. Окрім його чорних стовбурів та вигнутих сучків, окрім його мирного свинцевого спокою, крім його мертвої тиші. Ми їхали через ліс вже годину з гаком, і ніхто не знав, чи буде кінець його мороку. Мовчазний водій ледве чутно слухав місцеву радіостанцію. Повна кароока Анна кілька разів його питала, чи довго нам ще залишилося їхати? На що водій відповідав їй все тією ж непривітною фразою: i don't speak English.

Так що ніхто не мав уявлення, коли ми виберемося з лісу? Та й взагалі, чи виберемося? Серед цих темних гіллястих вартових відчувалася безмежна відірваність від цивілізації. Наче дерева ніколи не знали про те, що десь за межами хащі існує зовсім інший світ, наповнений суєтою, гармидером та емоціями. Наче вони поклонялися культу відчуженості. Їх розмірене шелестіння ніби говорило: “Не поспішайте, мандрівники. Подивіться на нас! Ми спокійні, ми не знаємо сумнівів та страхів, ми вічні. За межами наших крон щось є, але воно анітрохи нас не турбує. Все є суєта, все навколо є страх та смуток. А в нас заспокоєння, а в нас – вічний шлях, одна вічна думка. Ми поважні старці, слухайте наші промови! Крім нас ніщо не вічне. Ми одні стояли і стоїмо тут, як і сотні років тому. Все метушня. Не поспішайте, мандрівники, не поспішайте…” Так говорили вони.

І я вже ніби знав цей ліс, наче відчував його. Він уособлював для мене всі мої сумніви та мої мрії про майбутнє життя. Чи я знайду своє місце у світі? Чи я до кінця свого життя залишусь мрійником? Чи добре те, що я думаю про життя та смерть? Навіщо люди не знають, хто я, і які думки рояться в моїй голові? І чому люди не знають навіщо живуть? Чи подолаю я цей ліс сумнівів?

Діти Таміли добряче звелися від нудьги. Хлопці більше не плювалися, не штовхалися і не лоскоталися. Вони дружно в один голос повторювали по десять разів на хвилину одне й те саме питання матері: коли ми вже приїдемо? Мати намагалася їх заспокоювати, проте її старання успіху не здобули. Подружжя Левшенків розмовляло, якщо так можна висловитися. Здоровань Борис сидів у незграбній позі, сумно дивився у вікно, вдаючи що слухає нескінченний тріскот своєї дружини. Рита щось жваво намагалася йому донести, дедалі більше дратувалась і морщила свій лисячий писок, дивлячись на відсутній погляд і байдужу мармизу чоловіка. Пан Крумський вже кілька годин поспіль із серйозною міною напружено вивчав товстий путівник, зрідка поглядаючи на годинник. Марк та Анна якийсь час тихенько розмовляли. Потім Анна зручніше влаштувалася, поклала голову на плече чоловіка та заплющила очі. Марк обійняв її однією рукою, і далі вони їхали мовчки. Блакитноока дівчина зі світлим волоссям слухала музику через навушники, притулившись до скла щокою. Її гарні очі щось шукали в темряві, допитливо розплющувалися і закривалися.

Ніхто вже й не сподівався на те, що гущавина, колись вже скінчиться. Однак те, що має початок, має й кінець. І, отже, керуючись цією аксіомою, ліс став рідшати. На землю спустилися сутінки. На початку десятої вечора ще було більш менш видно, і те, що пропливало за вікнами, викликало в пасажирів автобуса неймовірну цікавість. Ліс скінчився, змилувався і випустив відчайдушних мандрівників на світ божий. Дерева плавно перейшли у круті скелі, а скелі у високу ущелину. Багатотонні кам'яні гіганти обступили беззахисний транспортний засіб, здавалося, що вони готові були навалитися всією своєю безмежною міццю і без жалю розчавити беззахисних комашок під ними. Але вони цього не робили. І єдиною причиною цього, був той мирний спокій і абсолютна байдужість до навколишнього світу, така ж красномовна, як і в темного лісу, що залишився позаду.

"У дивному краю опинилися ми, - подумалося мені, - ніби ліс переніс нас у зовсім інший світ". Ущелина незабаром закінчилася, і відкрила нам несподівану картину. Втомленим очам туристів постала зелена затишна долина, що одним боком упирається в дрімучий ліс, іншим – у круті могутні пагорби. У долині розташовувалося невелике селище, можу припустити, що воно складалося не більше ніж з вісімдесяти будинків. Розмитою брудною подобою дороги мікроавтобус попрямував до нього. Мабуть, наша кінцева мета знаходилася тут.

Селище нагадувало старовинні села десь у глибині Карпат. Грубо рубані невеликі будиночки з цілих колод з круглими маленькими віконцями та чорними димарями на трикутних дахах, стояли тихенько притиснувшись один до одного. Біля будинків розташовувалися квітучі сади, засаджені овочевими культурами грядки, сараї, стайні, укриті брезентами стоги сіна, а також гірки дров. Частенько можна було побачити стареньку конячку, що паслася біля воріт дворів, або запряженого возика.