Пролог

З повік несплачених боргів,

Зі слів німих, думок нечутних;

Із дивних неосяжних снів,

Зі сліз гірких, мов тлін, відчутних;

Я побудую власний Світ,

На праху вічної турботи;

Із болі й крові створю пліт,

До гавані світлої скорботи.

Мій шлях іде крізь вічну тьму,

Нехай палають всі мости;

Розпач з собою не візьму,

Я мушу відповідь знайти.

Кого приховує ця маска?

Обличчя, що не має рис?

Чим закінчиться вся ця казка?

Дійду наверх, чи впаду вниз?..

Я розпочну тернистий шлях,

Хаос і бурю я нестиму,

Залиш в минулому свій страх,

За мною йди, себе не стримуй!

Я замираю… Мене оточує туман… Занурююсь все глибше і глибше, бар’єр за бар’єром. Перед мною велика кількість хаотичних прозорих ниток, які звуться спогадами. Мені доведеться продивитися та заново відчути кожне з них, прожити кожний спогад знову. Я маю намір впорядкувати моє сховище пам’яті, щоб підвести підсумок свого існування. Це моя кінцева мета, моє логічне завершення. За невмінням поспішаю попередити читача, що занурившись і злившись зі спогадами дитинства та юності, я можу подати події у дещо спотворенному  меланхолічно-драматичному вигляді. Прошу не відноситися до цього суворого та не ніяковіти, адже в юнацтві я мав зовсім інший образ думок та інше світовідчуття. Зараз я перебуваю в інших думках, але тоді я був саме тим, на кого зараз дивлюся з невимовним жалем. Деякі спогади можливо можуть видати мою часткову неосвіченість та безмежну наївність, але то не є так важливо, бо всі вони щирі. Я буду намагатися перетворити свої відчуття у думки, та надати їм більш коректної форми, незважаючи на призму чуттєвої юності. На ваших очах, я зберу цей вітраж спогадів.

Дитинство… я повертаюся до тебе… світло, тут навколо світло…