Таємниці печер

Коли Ульрік і Даріус пішли, Філіп одразу поспішив до Маріанни з Флоріаном. Вони лежали на ліжку тримаючись за руки. 

Хлопець дістав пляшечку з зіллям і почав першому промивати рани Флоріану. Їх було значно більше й він був у більш важкому стані. Реакція була повільною, але вона була. Це тішило. Павутиння світліло й зникало, а отрута виходило з гноєм. Особливо сильно це стало помітним, коли він влив Флоріану до рота настоянку трав. 

Коли настала черга Маріанни, Флоріан вже майже не хрипів. А коли Філіп влив їй залишки зілля до рота, навіть почав щось бурмотіти. 

–– Філіп. –– Прошепотіла Маріанна. 
–– Я тут. 
–– Нам треба йти звідси. Вона повернеться... 
–– Ульрік і Даріус розберуться з нею. 
–– Ти не розумієш, нам треба йти. 
–– Давай зачекаємо трохи…
–– Ні. Бери Флоріана, бо я поки що не маю сил для цього, і пішли. –– Маріанна трохи віддихалась і продовжила, –– Я знаю де ми можемо сховатися. 
–– Добре, добре. 

Філіп взяв на руки Флоріана й пішов за сестрою. Вампірка йшла повільно, хитаючись, але старанно намагалась йти вперед. Обійшовши хатину, вона вказав рукою до краю скелі. 

Прямуючи у потрібному напрямку, вони дійшли до таємного проходу. Він був помітний лише дивлячись на нього під правильним кутом. Зараз це було дуже доречним. 

В печері стояла темрява, але Маріанна добре знала куди треба йти. До таємного місця вів природній лабіринт, котрий простягався через усю гору. Можна було бути впевненим, Сієна ніколи їх тут не знайде. 

Ульрік змусив, не так давно, вивчити кожний прохід, кожну дорогу до таємного місця. Маріанна з Флоріаном ходили тут не менше тижня, поки не запамʼятали все необхідне. Тепер, дівчина була вдячна другові, за те що подарував можливість врятуватися. 

Маріанна деякий час спеціально ходила колами, про всяк випадок, щоб відьма не знайшла їх за запахом. Хоча малоймовірно, що вона взагалі знайде сюди вхід.  

–– Тут є запасний вихід? –– спитав Філіп. 
–– Є, але користуватися ним не варто. 
–– Чому? 
–– Він веде прямо до селища. Якщо відьма знайде нас, то не можна вести її до безневинних людей. 
–– Сподіваюся, вона нас не знайде. 
–– Сподіваюся, що Даріус і Ульрік впораються. –– зауважила дівчина. 

Блукаючи в темряві не менше години, вони нарешті прийшли в потрібне місце. Прохід був низьким, тому довелося трохи схилити голови щоб пройти. В просторій частині печери було тихо та темно. Маріанна, знаючи де вже знаходиться, потягнулася рукою до факелу й запалила його. Філіп розгледів ліжко, на котре одразу поклав все ще непритомного Флоріана. Він, на жаль, поки що не прокидався. Його очі рухалися під повіками, ніби він бачив якийсь сон.  

–– Допоможи мені. –– Попросила сестра. 

Вони підійшли до валуна, котрий одразу почали сунути до проходу у свій прихисток. Це треба було зробити за крайньої міри, і ось цей день настав. З іншого боку це приховає коридор до них, ще одна міра безпеки. 

–– Я голодний. –– Засумував Філіп. 
–– Нічим не зможу допомогти. Поки по нас не прийдуть, ми повинні бути тут. 
–– А якщо ніхто не прийде? 
–– Ульрік поверне Лідію і потім одразу прийде по нас. 
–– Цікаво, що за трави він вам приготував…
–– Спитаєш, коли він повернеться. Вони стали в нагоді. Запах нагадував…лаванду і…

Незрозумілий звук рознісся недалеко над горами. Такий сильний, що його відлуння дійшло й до них. Вампіри замовкли, прислухаючись до тиші, котра запанувала одразу після пронизуючого вереску. Пил посипався вниз, прямо з високої стелі. 

–– Звідки ти знала, що вона прийде? 
–– Це логічно. Їй потрібні ми. Тому я подумала, якщо відьма втече, то одразу повернеться в хатину, поки Ульріка й Даріуса там не має. 

Філіп підійшов до сестри й міцно її обійняв. Як довго вони не бачилися! Він не уявляв, що буде так сумувати! Коли вони були дітьми, то часто грали разом. Бігали садом наввипередки, лазили по деревам. Разом вчилися битися, стріляти з лука й бою на мечах з кинджалами. Хлопець досі зберігав у серці ті чудові літні й весняні дні в парку при маєтку Одіарів. Батько Маріанни з любовʼю ставився до братів, Філіпа й Мішеля, особливо після смерті їх матері. Вони майже весь час проводили там. Їх же власний батько, покинув їх майже одразу, запиваючи своє горе вдалині. Лише інколи він приїздив, щоб дізнатися про прогрес у навчанні синів. 

Тільки коли вони подорослішали, Луї забрав їх додому. Та чомусь у власному будинку вони тепер стали лише гостями. Минулий затишок зник, залишилися лише відштовхуючі холодні стіни. Краще б вони повернулися до Філіпа, голови роду Одіар, й батька Маріанни! На жаль, це вже не виправити. 

Філіп шкодував, що провів замало часу з тим чудовим чоловіком, котрий прийняв їх з такою теплотою й любовʼю. Коли Мішель був малим, він навіть через деякий час, почав сприймати його як більш рідну людину ніж власного батька. Можливо саме через це, в ньому закарбувалися такі чудові риси характеру, котрі вимилися з Філіпа одразу як Луї забрав їх назад додому. Хотів би він повернути час назад і все змінити. 

…За каменем почувся звук, від котрого мурахи пішли по їх шкірі. Дівчина дістала кинджал й приготувалася. Філіп схопив короткий меч, котрий стояв біля ліжка Флоріана. 

Валун ворухнувся, з нього посипався пил, й він почав повільно відсовуватися. Всього хвилина і зʼявився невеликий отвір, в котрому панувала тиша. Лише чиїсь очі виблискували від світла факелу. 

Маріанна кинула комусь в серце кинджал, та невідомий перехопив його в повітрі. Хоча лезо все ж таки увійшло на сантиметр в ліву частину тулуба.  

–– Це я. –– Тихо сказав Даріус і увійшов всередину. Його бліде обличчя одразу кинулося їм в око. Чоловік скинув плащ й кволо пройшов до Флоріана. 

–– Що тобі треба? –– спитав Філіп. 
–– Прийшов на випадок, якщо Сієна захоче вас знайти. 

Даріус важко присів на край ліжка й доторкнувся до лоба Флоріана. Гарячка пройшла, а рани повільно загоювалися.