Хатина в лісі

Хатина знаходилася серед ялин та високих сосен в оточенні гір. Вони взяли галявину в кільце, залишивши кілька таємних проходів. Конем туди не проїхати і око не зачепиться за них. Зелені верхівки дерев всередині таємного місця, тягнулися до похмурого зимового неба. Важкі хмари повністю сховали верхівки гір, котрі забарвилися в білий від снігу, котрий невпинно осипав їх вже кілька днів. Холодний вітер віяв десь там на горі, а тут все було інакше. 

Лідія застрибнула на вкритий мохом дах і поглянула в темне небо. Зірки деінде зʼявлялися, хоч як хмари не намагалися приховати їх. Дівчина вже кілька днів чекала на північне сяйво, але його все не було. 

Її розпущене волосся тяглося вниз по спині, в темряві було важко зрозуміти їх колір. Та якби на них потрапила хоча б крапля світла, то вийшло б розгледіти коричневі локони. 

Лідія була вдягнута у довгий плащ, котрий тягнувся до самої землі. Дівчина обшила власноруч комір сірим хутром, котрий приніс їй Ульрік. Вона взагалі була дуже вправною, шила одяг собі й чоловіку. Навіть на продаж іноді робила. Вовк відносив вироби до місцевих торговців, котрі залюбки приймали такі якісні вироби. 

Дівчина насунула на очі теплий капюшон і важко зітхнула. Раніше, коли Ульрік йшов по своїм справам, Лідії було самотньо та зараз все змінилося. Тепер в неї була компанія, котра не давала засумувати. Маріанну вона вже знала. Її батько привів ще малу дівчинку до Лідії, щоб познайомитися. Цікава була зустріч, Ульріка на ній не було. Тоді він не побажав зʼявлятися перед мисливцями. 

– Знову чекаєш північне сяйво? – спитала Маріанна. Вона підійшла до стіни будівлі й підняла голову вгору. 
– Його не було вже декілька днів…
– Впевнена, погода зміниться і воно одразу зʼявиться.
– Я теж про це думала. 
– Флоріан ще не повернувся? – Спитала Лідія. 
– Ні, все ще на полюванні. 
– Добре. 
– Пішли в дім. Здається зараз почнеться дощ. Я відчуваю його запах. 
– Я теж. 

Лідія зістрибнула вниз і вони з Маріанною зайшли в просторе приміщення. Все всередині було зроблене з дерева, крім широких вікон, в котрі було вставлено скло. Ульрік привіз його з Лондона, щоб потішити Лідію. Його майстерною рукою були зроблені: стіл з вигнутими ніжками, зручні стільці, шафи, полиці, два ліжка й декілька диванів. 

Дивани мали каркас з міцного дуба. Їх вкрили зеленими широкими подушками набитими мʼяким пір'ям. Лідія вишила на них різноманітні малюнки, котрі прикрашали увесь вигляд. На підлозі лежала величезна шкура бурого медведя. На стінах висіли картини місцевих пейзажів, а в крайньому правому кутку розмістилась піч. Її дівчина теж розмалювала, тільки там було зображення різноманітних рун. Крім цього, на стінах висіли полиці з різноманітними сувенірами, котрі Ульрік привозив зі своїх мандрів. Фігурки древніх богів, декілька шабль та мечів. Навіть щит там був з гербом. Ідеально круглий, всередині він мав малюнок чогось схожого на вузол тканини. Малюнок оброблений єгипетським фаянсом блищав у світлі свічок та вогню в печі. В кімнатах ліжка Лідія прикрасила вишитими вручну зеленими ковдрами, котрі зігрівали в найлютіші морози. 

Біля дивану стояв мольберт, а в кімнаті стояв запах фарби. Тому, тільки дівчата увійшли всередину, Лідія попрямувала до нього й продовжила малювати. Легкими рухами, вона вимальовувала скелі, зелені дерева і галявину всередині котрої росли білі квіти. Небо вона все ще не почала писати, бо чекала північне сяйво. Дівчина його бачила, та їй хотілося це зробити знову. Ніби від цього залежало її життя! Ну, чи просто натхнення. 

Через кілька годин Флоріана все ще не було, тому Маріанна, котра в цей час читала свитки з папірусу, котрі Ульрік привіз звідкись з півночі Єгипту, почала нервувати. Він ніколи так довго не залишав її одну. Скільки вони вже разом, чоловік постійно був поруч. Лише тут, коли вони почали підлаштовуватися під новий спосіб життя, почали полювати по черзі. 

Одне з правил Ульріка – в хатині завжди повинен був хтось бути. Лідія повернулася достатньо швидко, а от Флоріан чомусь затримувався. 

– Ти куди? – спитала Лідія, побачивши що Маріанна йде до дверей. 
– Хочу пошукати Флоріана. 
– З ним все буде добре. Тут немає нікого хто б міг йому зашкодити…
– Кинь, коханий,  свої звички, тут не варто голосити… – почули вони спів надворі. – Обережні пташки рідкі, важко зблизька роздивитись.
– Хто там? – Вигукнула Лідія. 
– Якщо ти кохаєш щиро, якщо ти кохаєш щиро! То сказав би мені вдома, й не кричав про це у зливу. Для пташок це важка втома. 
– Що коїться..? – Лідія вже хотіла вийти, та Маріанна зупинила її. 
– Не можна виходити. Мої відчуття кричать, що треба тікати. – Прошепотіла Маріанна на вухо подрузі. 
– Це мій дім, я не збираюся нікуди йти. – Одразу відкинула пропозицію Лідія. 
– Кажеш ти, що я сварлива, хочеш у журбі померти. Хочеш ти тримати слово, утопитися до смерті! – спів на хвильку затих, а потім почувся теплий як сонячне сяйво голос. – Виходьте пташечки, я привела вашого друга. 
– Флоріан… – Від передчуттів, у Маріанни затремтіли губи. 
– Так він тут, і навіть майже цілий. Привітайся з подругами. – Прошипіла вона йому на вухо. 
– Тікайте, – ледь дихаючи сказав чоловік. – Тікайте…
– Ах ти паскудо! – Очі Сієни почервоніли від люті. – Ти мав сказати не це! 

Відьма підняла однією рукою понівеченого чоловік з землі. Його рани не зцілювалия й з них продовжувала йти кров. Увесь шлях до хати, вона тягла його за волосся по гострому камінню скелі. Обличчя вкрите синцями й глибокими подряпинами, виказувало нестерпний біль. По краєчкам поранень виднілося чорне павутиння, котре ширилося далі по шкірі. Весь одяг був порваний, а ноги, як і руки, поламані. Вони висіли у неприродній формі й давали зрозуміти, Флоріан ледь живий. 

– Мені потрібна Лідія. – Коротко сказала Сієна, не знаючи, що її ціль і так під носом. Маріанна теж була Одіар. Та на щастя дівчини, відьма поки що не підозрювала про це. 
– Хто ти така? Негайно відпусти мого друга! – загарчала Маріанна. 
– Вам зараз варто бути чемними, пташечки.