Потворність душі

Сієна ненавиділа кораблі! Вони потрапили в шторм, через котрий вийшла затримка на цілих два дні! Так, дівчина розуміла, що мандрувати на кораблі, це значить – погода впливає на швидкість. Та все одно, це все викликало в неї божевільну лють! Якби команда була не потрібна для руху корабля, вони б уже всі були мертві. 

Даріус увесь час просидів у каюті, не виходив навіть вночі. Одягнувши теплий плащ з хутряним коміром й капюшоном, чоловік відчував себе впевнено. На руках в нього були рукавички, котрі зовсім мінімізували потрапляння на них сонячного проміння. Це дозволило одразу покинути корабель, тільки він пришвартувався. На нього дивилися з подивом, бо він за всю подорож не промовив жодного слова. Та знали б вони, наскільки він голодний, не задавали ніяких питань. 

Небо в Лангесунн, Королівстві Норвегії, було затягнуто хмарами. Морозний вітер завівав з моря й розносив навколо крихкі сніжинки. Вітер нагадував лезо, здатне прорізати все на своєму шляху. Холодна вода колихалася, хвилі все вище й вище піднімалися, підкидаючи всі пришвартовані кораблі та човни. Бризки води розліталися навсібіч. 

Даріус натягнув понижче капюшон, щоб сховатися від пронизливого вітру. Сієна навпаки зняла його, дівчині була до вподоби прохолода. Вона розкинула руки в сторони, немов дитина, почала кружляти й весело сміятися. Її чорне волосся вирвалося з-під коміра і наче чорне полумʼя розлетілося на всі боки.

– Нарешті ми тут! – Кружляючи кричала вона. – Останній раз, коли я тут була, мене розірвали коні! 

Декілька матросів, котрі проходили в цей момент поруч, здивовано на неї глянули. На цю зухвалість Сієна одразу загарчала й кинулася на них немов дика тварина. Гострі зуби клацнули поруч з щокою одного з них. Кремезний чоловʼяга не втримався на ногах, від її поштовху, й впав. Другий матрос, побачивши почорнілу оболонку очей дівчини голосно закричав, перехрестився й підхопив лежачаго на землі друга. В спробах підняти того, він втратив Сієну з поля зору. 

Дівчина то зʼявлялася, то знову зникала. Залякані матроси намагалися встати, але весь час вона їх штурхала й чоловіки знову падали на вологу землю. 

– Ходімо вже. – Голосно сказав Даріус. Демон стояв не рухаючись, немов статуя з льоду. Йому вже набридло дивитися на ці розваги.
– Ну добре! – Не задоволена Сієна наостанок поцілувала одного з них в губи й підійшла до демона. – Ніколи, зі мною, так не розмовляй. 
– Я не маю бажання гаяти час на ігри. В нас є ціль, якщо ти ще не забула. 
– Ти не знаєш що таке розваги? Ну добре. Ходімо. 

Спустившись з причалу, вони опинилися в похмурому містечку з промерзлою землею.  Скеляста місцевість в теплу пору року вкривалася зеленою густою травою. Надзвичайні краєвиди кожен подих робили вільним. Невеличкі білі будиночки з каменю трималися купки. Це було не дивно, так легше протистояти погоді, котра тут стояла більшу частину року. Піщаною черепицею стікав холодний дощ, котрий приносили морські вітри. 

Декілька втілень назад, Сієна бувала в Лангесунн. Тільки тоді стояло літо. Чисте небо осяювало сонце, будинки немов раділи цьому чарівному теплу. Вони не були ще вкриті пліснявою як зараз, їх взагалі було значно менше. Згадуючи свій минулий вигляд, Сієна посміхнулася. Довга товста коса до пояса, виблискувала на сонці. Іноді, коли в дівчини був гарний настрій, вона заплітала в пшенично руде волосся ще й білі квіти. Сієна на півголови була вищою ніж тепер, що її дуже засмучувало. Наразі, вона не викликала тих почуттів як раніше. Тоді витончена, сильна, з заможної сімʼї, а зараз бліда, низького зросту приблуда, як її називали у Франції. 

Хоча, незважаючи на всі її минулі переваги, це не завадило місцевим її вбити…

Та це все в минулому. 

– Бачиш той найстаріший будинок? – Вказала вона на найближчу до берегової лінії будівлю. – Він належав моїй сімʼї. Мій батько був торговцем…
– Це зараз не має жодного значення. 
– Ти нечемний! Не дивно, що ти залишився сам, коли я тебе знайшла. 

Не бажаючи коментувати останні її слова, Даріус зосередився. Імпульс, наче рука, потягнувся у різні сторони. Його відчуття посилилися, а напрямок зʼявився сам собою. Ніщо не могло перервати звʼязок демона зі своїми дітьми ночі. 

– Ходімо. – Даріус вказав на дорогу, котра вела прямісінько в гори. 

Мандрівка наближалася свого фіналу. Вони вже були так близькі до цілі! Та демона замучили сумніви через усю цю затію. Чортова кров Одіарів! Ці нікому не потрібні емоції! Скільки ще страждань вони йому принесуть? Не так давно, він відчував себе впевнено, а тепер залишилася тільки видимість цього. Зʼявився страх, що Сієна відчуває його вагання і встромить ніж у спину. 

Раніше, Даріус не міг навіть припустити, що з ним може статися щось подібне. Внутрішній голос казав – у відьми є плани, тебе в них немає. Підступна, гарно продумана маніпуляція, котру вона зіграла була – бездоганною. 

Йдучи вгору по камʼянистому пагорбі, демон міркував. 
“Зʼявилася нізвідки, сказала потрібні слова. Дозволила себе врятувати, ніби знала, що тепер я зовсім інший. А моя кров, змішана з часточкою джерела, змінила її до невпізнанності. Що з нею буде, якщо відьма отримає ще більшу частину цієї магії? Хто вона взагалі така?” 

– На вершинах дальніх гір. Троє тролів проживали. – Заспівала Сієна, – Жили мирно і спокійно, тільки увесь час мовчали.
– Краще і нам помовчати. 
– Якось сталось, невідомо, від яких таких причин. Зверху щось прогуркотіло: "Що за шум?" – сказав один.
– Я ж попросив тебе. Мені треба сконцентруватися. 
– Раніше тобі це не було потрібно. Невже ти став таким слабким? Невже тобі треба повна тиша, щоб зробити те для чого я сюди тебе привела? 
– Мені набридло. Наша домовленість буде розірвана, якщо ти не будеш стримувати свою зухвалість. 
– Ти і так привів мене куди треба, тепер я в будь-якому випадку впораюсь. Що мені той вовк, що стереже свою домівку? Ну а ти й так шукав привід піти. Думав я не відчуваю цього? – Однією рукою, вона вже трималася за краєчок чорного пекучого, для її пальців, дерева. Очікуючи, що скаже Даріус, думками дівчина була готова скористатися артефактом. 
– Якщо так, тоді мені нема чого тут робити. – На ці слова, Сієна засміялася. 
– Ти стільки пройшов, що навіть не хочеш битися за ту силу, котра майже в твоїх руках? 
– Мені достатньо і тієї, що вже є. 
– Та все стихло.. – Ще голосніше заспівала відьма, сміючись над демоном. – Знову тиша оповила давній край. Двісті років знов мовчання. “Мабуть миша!” – троль сказав.