Між молотом і ковадлом

Коли Філіп прокинувся, він не зрозумів де знаходиться. Запах солі і йоду наштовхнув на думку про море. 

“Північне море?” промайнула думка в його голові. “Що відбувається?”
Озирнувшись, він помітив клітки в котрих сиділи зайці і декілька курок. Пухнаста шубка виблискувала від сонячного проміння, котре просочувалося крізь невелику шибку. Воно тягнулося до Філіпа, а потім відходило назад. Вперед, назад, вперед, назад. 

Хлопець відчував рух, хоч і незначний. Замкнутий простір почав стискати його нутрощі. Холод мурахами пройшовся по шиї і поширився на спину. Руки затріпотіли від приступу, котрий насувався семимильними кроками. Дихання почало ставати все важчим й важчим. 

Деревʼяні двері повільно прочинилися й всередину увійшов Ульрік. Він намагався впустити якомога менше сонця в маленьку кімнатку. Місцями захаращена, різним приладдям й мотлохом, вона здавалася зовсім крихітною. Та, незважаючи на всі його старання, промінь освітив обличчя хлопця. Філіп навіть не відвернувся. Шкіра одразу почервоніла, а місцями забарвилася в чорний колір. 

Хлопець продовжував стояти, прокручуючи в голові сонце, котре побачив мить назад. Таке яскраве, хоч холодне в цей похмурий день, та все одно тепле, любе й рідне. 

– Ти швидко зцілюєшся. 
– Я так довго його не бачив…Воно таке гарне. – Чиста сльоза покотилася по його щоці. – Що ми тут робимо? 
– Твій напад пройшов. – Зауважив Ульрік. 
– Так. Пройшов. 
– Ти знаєш, що з тобою сталося? 
– Так. Таке вже відбувалося. – Філіп тяжко зітхнув і присів на скрипуче односпальне ліжко. Пилюка злетіла вгору, немов блискітки, заповнюючи все це крихітне приміщення. – Ще тоді, в склепі, коли надія майже мене покинула, я відчув вогонь, котрий захопив мене. Спогад і видіння поєдналися, – його очі блищали, – Я бачив брата, і себе, коли ми були ще зовсім малі. Мати розповідала нам історію…про…я не памʼятаю, про кого…та потім зайшов батько, розповідь припинилася, і вони почали зникати. Мої батьки почали зникати. – Очі Філіпа округлилися, а сльози потекли по щокам. – Я намагався встигнути запамʼятати обличчя матері, усміхнене.. живе. – Хлопець підвівся й підійшов до шибки. Його пальці доторкнулися до світла, через що одразу зʼявився червоний опік. – Батьки, зникаючи в темряві, сказали що порятунок чекає в пустелі. 
– Ти в цьому впевнений? 
– Так. 
– Ми розберемося з цим пізніше, бо є інші проблеми. – Ульрік зробив крок вперед. – Перед тим як ти втратив свідомість, ти чітко сказав куди нам треба поспішати – додому. Саме цим ми зараз і займаємося. Цей човен не перетне море, але в мене є давній друг в Скагені, він нам допоможе. Та мушу тебе попередити, ти маєш впоратися з собою, бо в іншому випадку ми не встигнемо.  
– Про що ти говориш?
– Я говорю про те, що Даріус з кимось пливе на пошуки мого дому. При цьому я не вдома. – Ульрік не помічав, наскільки сильно почав жестикулювати. На мить, всього на мить, Філіпу здалося, що з-під губ нового друга зʼявилися білі ікла. – Ти розумієш, кого він зустріне замість мене? 
– Тоді, прямуємо в Скаген. 

Філіп зміг вийти на палубу, тільки коли сонце сховалося за обрій. Вдень хлопець відкривав шибку і це допомагало йому подолати свій страх. Після погляду на денне світло, воно почало переслідувати його. Він бачив сонце навіть тоді, коло його не було видно. Справжнє марення! 

Він не міг стримати бажання побачити його знову! Тому кожен світанок зустрічав разом з Ульріком. Терпів біль скільки міг, а потім ховався в ту саму захаращену пильну кімнатку. Очікування цього моменту, було схоже на мазохізм, та йому було байдуже. Він не обирав це життя, не обирав стати нічним створінням. Тому вважав, що має право на те, щоб відчути себе людиною, хоча б на мить. 

В один з вечорів, він вийшов на палубу і здивувався. Зірки ховалися за туманом, котрий накрив все довкола, а Ульрік, як і завжди, впевнено кермував човном. Він був невеликим, зробленим для прибережного лову. Посередині знаходилась щогла, вертикальний високий стовп, укріплена у гнізді палуби. Її підтримували розтяжки, поперечними тросами й поздовжніми снастями. Вони трохи скрипіли, передаючи тягу вітрил корпусу човна. Він був старим та пошарпаним, віддалено нагадував кеч. Та, на жаль, був не таким міцним і на ньому точно не можна було б перевозити стільки різноманітної всячини як на справжньому судні. 

Несподівано туман розсіявся, і подув холодний та пронизливим вітер. Погода різко змінилася, вітер почав завивати немов шалений звір! Все небо почала вкривати чорна хмара. Хвилі все більше й більше зростали, поки Ульрік намагався тримати правильний курс. Чоловік старався рухатися вздовж берега, та хвилі штовхали його у відкрите море. Неймовірної сили руки, тримали штурвал, не даючи морю перемогти. 

Та вітер ставав все сильнішим, холодний дощ звалився на їх голови з чорних небес! Хвиля, приблизно, з сім метрів піднялася над ними і вже була готова потопити їх старий човен! 

Хлопець, не знаючи що йому робити, підбіг до друга. Той впевнено тримався і здавалося йому не була потрібна в цьому допомога. Та Філіп все одно схопив штурвал, що дало можливість Ульріку перехопити подих. 

Море все більше хвилювалося, а хвилі ставали все більшими. Потроху їх почало відносити на північний захід, що було дуже, дуже погано! 

– Нам треба до берега! – Закричав Ульрік. 
– Що мені робити? 
– Тримай! – чоловік повністю передав кермування Філіпу, – Коли скажу, роби галси! 
– Я не знаю, що це! – Голосно відповів він. Хлопець мандрував на кораблі, та ніколи не думав, що йому може знадобитися знання корабельних термінів. 
– Роби зігзаги! Все ясно? – перекрикував вітер він. Філіп лише кивнув. 

Ульрік одразу попрямував до вітрил. Зараз, він бачив лише такий варіант подій, треба було пливти під кутом до вітру. Короткі зигзагоподібні маневри зменшать опір і вони зможуть спрямувати човен куди їм треба. Та в цьому морі, ні в чому не можна бути впевненим.