Північне сяйво

– Схожі на маленькі ягоди вишні, навіть солодкі на смак. Може ти хочеш скуштувати? – Спитала Сієна Даріуса. 
– Я не їм ягід, а особливо отруйних. – Демон взяв з рук дівчини декілька чорних блискучих ягід і жбурнув їх до рослини, з котрої вона їх зірвала. Белладонна сягала приблизно півтора метри, тягнула свої розгалужені гілки в різні боки. На холоді вона здавалася повністю чорною, сухою й мертвою. Ця рослина чудово підходила для місця в котрому зростала. Похмуре сіре кладовище місцями було засипане снігом, котрий змішався з чорним брудом. Дорога до склепу викликала огиду, а сморід ніби вʼїдівся в шкіру і одяг. Даріус не стримався і прикрив ніс та рот хусткою. Сієна навпаки старалася дихати повними грудьми, насолоджуючись запахом смерті. 

Декілька днів дороги пройшли швидше ніж він сподівався. Сієна іноді говорила до нього, та він майже не підтримував розмови. Ті відчуття, котрі склали перше враження про дівчину повільно розвіювалися. Вона вже не здавалася другом, а навпаки. Викликала лише настрогу постійними змінами свого настрою. Декілька разів, вночі, вона зупиняла карету, коли бачила здалеку людей. Ті підходили до неї думаючи, що багаті сеньйори хочуть дати їм кілька монет. Замість цього, вона ширила на них гидкий морок, після чого вони покривалися гнійниками та язвами. Справжня чумна діва. Їй подобалися страждання всіх людей навколо, без виключень. Вона щиро не могла зрозуміти, чому Даріус не радіє разом з нею! 

І ось, вони підійшли до склепа, в котрому їх чекав Філіп де Одіар. Зараз, в час Чорної Смерті, люди шукати винних у хворобі, котра вбивала всіх підряд. Деякі думали, що до поширення епідемії причасні вампіри. Нерідко хоронячи помилково й спеціально ще живих людей, вони призводили до появи чуток про мертвих, котрі вилазять з-під землі та пʼють кров живих. 

Люди шепотілися просуваючи плітки все далі й далі, поки вони не стали для них реальними. Вампірі не могли поширити чуму, бо просто не були на це здатні. Побачив би хтось зі звичайного люду Філіпа, одразу б знайшов підкріплення всім цим словам. Мертвий, та ще живий чоловік встав би до них у підтвердження своєї диявольської сутності. Думаючи про це, на обличчі дівчини засяяла зловісна посмішка. 

– Двері вибиті. – Тихо сказав Даріус й одразу увійшов всередину. Внизу повітря віддавало запахом крові, пилу і хвої. 

Сієна втягнула носом затхле повітря й голосно розсміялася. Кришка гроба, біля стіни, була скинута, а всередині було порожньо. Декілька шматків тіла, залитих почорнілою кровʼю, лежали недалеко від них. 

– Напевно мародери вирішили обікрасти склеп. – Замислився Даріус, – Ти зможеш знайти Філіпа? 
– Ці злочинці звичайна жертва, – вона знову потягла носом, а з її рота виступила слина. – Ти відчуваєш цей запах? 
– Ти про запах хвої? 
– Так, я кажу про нього.  – Знову вона не стримала гучний гортанний сміх. Даріус згадав чомусь про гієн. – В нас виникли складнощі. Думаю, що тимчасово треба змінити ціль пошуків. 
– Це неможливо. 
– Ще й як можливо, якщо ти не хочеш постраждати від зубів мого давнього знайомого. 
– Про кого ти говориш? 
– Дивно, що ви жодного разу не зустрічалися, хоча…навіть побачивши його перед собою, ти б не звернув на нього увагу. Він перший, котрий звільнився. Перший, хто пройшов у цей світ. Перша чорна душа, котра отримала винагороду, а не покарання. 

Сієна підійшла до сусідньої труни й розкинула кістки, котрі вібрували в мішечку на її поясі. 

– Куди? – Прошепотіла дівчина, – Куди він пішов? – Даріус чув у відповідь слова на невідомій йому мові, хоча вона здалася дуже знайомою. Сієна відповідала їм, говорила з любовʼю в голосі, навіть із придихом. – Дякую.

З пошаною, відьма склала кістки назад в торбинку. 

– Ми вирушаємо негайно. Дорога займе багато часу, але ми впораємося. Наразі головна ціль – це твоя дитина, Даріусе. 
– Ти зараз кажеш не про Філіпа? Чому ти не можеш сказати все як є? – Розізлився демон. 
– Тобі незвично, що всі не вклоняються тобі? Не роблять все як ти скажеш? – Очі Сієни набули червоного кольору. – Скільки років ти жив з думкою, що всі зобовʼязані підкорятися тобі? 
– Я розумію, що ти тут не просто так. Що тобі теж щось треба. – Тіло демона подовжилося, тепер він був вищим дівчину, приблизно на голову. Даріус подивився на неї зверху вниз. – Говори все як є, або я зламаю тобі шию, відьма. 

Розриваючи плащ позаду, зі спини Сієни, вилізли два крила. Вони врізалися гаками в підлогу і підняли її ще вище. З напружених пальців повільно вилазили гострі як бритва кігті, поки вона дивилася на розпач в очах демона.  

– Добре діло, без відзнаки не лишиться. – Холодно сказала відьма. – Я виконаю обіцянку, приведу тебе до джерела. Але знай, ти не будеш командувати мною. Я тобі не корюся. Я скажу тобі тільки те, що буду вважати за потрібне. 
– Ти занадто непередбачувана. 
– І що з цього? – несподівано, гнів Сієни розвіявся і вона засміялася, – не буди лихо, поки воно спить. – Її сміх заповнив холодний склеп. – Я пробачаю тебе. Неможливо сердитись на того, хто все своє життя віддавав накази, а тепер став залежним від волі іншого. Не хвилюйся, ти скоро звикнеш. Що ти хочеш знати? 
– Хто допоміг Філіпу втекти? 
– Його звати Ульрік і він значно сильніший за тебе. Він перший, як як вже казала, його сила повна, не втрачена, як у нас з тобою. Якщо вовк лютує – спасіння нікому не має. 
– Вперше про нього чую. – Даріус повільно повернувся до своєї звичайної подоби. 
– Це не дивно. Мало хто про нього знає, скажу більше, він сам цього бажає. 
– Навіть якщо він такий сильний, в чому я сумніваюся, у нього повинно бути слабке місце. 
– Воно є. І в неї навіть є імʼя – Лідія. – побачивши здивування на обличчі демона, дівчина запитала, – Знайоме? 
– Знайоме. 
– От бачиш. Трохи терпіння і все стає на свої місця. 
– Я не знаю де вона. 
– Але ти можеш її знайти, в цьому я впевнена. – Сієні був потрібен Даріус. Кістки не сказали де вона, а от її батько легко зможе привести до дівчини. – Вона знадобиться для обміну. Нею він не пожертвує заради Філіпа. 
– А що він зробить, коли Лідія буде в безпеці?
– В мене є одна ідея. Та зараз, веди.