Незнайомець

Чоловік просувався повільно, але впевнено. Серед сірості кладовища, він сильно виділявся, що починало вже привертати увагу. Робітники кладовищ уважно стежили за ним, поки дивний незнайомець проходив повз них. Одягнений в теплі шкіряні штани й коричневу сорочку, зверху якої був теплий плащ з міховим коміром. Його чоботи, та й увесь одяг, викликав заздрощі в бідно одягненого люду. Всі вони носили лахміття, котре мало могло зігріти в цю холодну зиму. 

Могильників, котрі працювали тут, набирали з каторжників на галерах. Залучити до таких робіт, їх могли лише обіцянкою помилування й грошима. Це був їх час, особливо в містах, котрі залишилися без влади. Вони грабували, вбивали, вривалися в будинки й мародерили. Ці люди нікого не жаліли, ні дітей, ні жінок, ні старих. Їм було байдуже, ховати мертвих чи ще живих, здорових чи хворих. Тому, посміхнувшись один одному, вони пішли слідом за незнайомцем долю котрого вирішили так легко. 

Чоловік зник у темряві надгробків і склепів, впевнено крокуючи в одному йому відомому напрямку. Він знав, що за ним йдуть, чув їх поспішні кроки. Та страху не відчував. Скільки таких людей він зустрів в своєму житті невідомо, перелічити просто неможливо. Але що з ними робити чоловік добре знав. 

Зупинившись біля старого занедбаного склепу,  незнайомець став чекати. Краще розібратися зараз, ніж відкладати це на потім. Крім цього, кілька з них можуть стати в нагоді. 

– Сіньйоре, заблукали? – Спитав один з них й сплюнув на чорну землю. 
– Ні, а ви? – Не повертаючи до них голови, сказав він.
– Ххаха, – засміялися четверо каторжників. 
– Гарні в тебе чоботи, бачу, вони якраз мені підходять. – На останньому слові він дістав ніж. – Знімай, та й все інше теж. 
– А то що? Залоскочеш мене? – Нарешті, посміхнувшись, незнайомець повернувся до них. – Краще йдіть геть, поки можете. 

Ті відчули лише виклик, не більше, а чоловік цього й чекав. До цього ніхто не міг чинити їм супротиву, тому тільки незнайомець договорив, вони кинулися на нього. Чорні кігті витяглися з його пальців в одну мить. Швидко ухилившись вправо, незнайомець встромив руку прямо в груди крайнього нападника. Пробившись через грудну клітку, він вхопився за гаряче серце й вирвав його. Чоловік простягнув руку до інших і загарчав. Білі зуби вилізли з-під його губ, огида читалася в нього на устах. 

– Що це в біса таке? – Округлили вони очі. – Що ти за потвора? 

Та незнайомець не бажав нічого пояснювати таким негідникам як вони. Кинувши в одного з них серцем, він побіг вперед. Перелякані спробували врятуватися втечею, але все було марно. Першому від одразу вибив коліно, через що той впав і заверещав від болю. Двоє його друзів вже встигли закритися в склепі, та чоловік легко вибив залізні двері. Вони з голосним гуркотом відлетіли до дальньої стіни. Каторжники побігли вниз по сходам, котрі не одразу розгледіли у пітьмі. Перед ними стояли чотири камʼяні труни. Темрява, в якій вони сподівалися сховатися зробила тільки гірше. Не знаючи що робити далі, чоловіки притулилися до холодної стіни і одразу запанувала тиша. Лише стогони на вулиці порушували мовчання. 

Хтось вʼяло постукав зсередини найближчої до них труни. Несподіваний звук змусив їх труситися від страху ще сильніше, якщо таке взагалі було можливим. Чиїсь сірі очі засвітилися у темряві. 

– Вам не сховатися від мене. – Прошепотів незнайомець, але навіть цього було достатньо, щоб його голос відлунням пройшовся по всьому приміщенню. 

З диким гарчанням він налетів на переляканих могильників. Першого, від котрого пахло краще, незнайомець вдарив по голові, щоб той знепритомнів. Іншого з насолодою розірвав на частини. Хоч чоловік не полюбляв таких дій, але ці люди на менше не заслуговували. 

Коли це було завершено, він піднявся нагору до того, кому вибив коліно. Чоловік затягнув його в склеп за поранену ногу, а далі по сходам, сподіваючись на те, що той відчув біль всіх своїх минулих жертв. Та на жаль, навіть цього для нього було б замало. Кинувши його до непритомного друга він запалив свічку й присів до нього навпочіпки. Світло осяяло рештки вбитого, котрі лежали зовсім поруч, а кров залила всю підлогу. 

– Відпусти. – Благав його злодій. 
– Ні. 
– Навіщо ти це зробив? 
– А навіщо ти грабував, вбивам? Я відчуваю на тобі кров багатьох невинних жінок та дітей. Ти огидний, як і твої друзі. 

Незнайомець піднявся й одним поштовхом скинув кришку труни. 

– Виходь. – Наказав він холодним голосом, нетерплячим непокори, – Досить вже. 

Спочатку хтось глибоко вдихнув холодне повітря, а потім кістлява рука зʼявилася на поверхні стінки труни. Майже повністю висохлий труп, інакше назвати це видовище було неможливо, піднявся на крихких ногах й ледь стоячи ступив на запилену камʼяну підлогу.  

Розум Філіпа був затьмарений біллю й голодом, тому побачивши двох людей, в крові, ще й так близько від себе, він в мить опинився біля них. Незнайомець спостерігав, як швидко вампір пʼє кров своїх жертв. Як легко розриває їх на шматки й пожирає мʼязи, обгризає кістки. Його важке дихання заполонило весь простір, як і чавкання. 

Не витримавши огиди від цього видовища, чоловік залишив Філіпа на самоті закінчувати свою трапезу й вийшов на вулицю. Йому так сильно хотілося в ліси, рідні ліси, в котрих він зміг би зробити ковток свіжого повітря. Тут же, в цьому місті, та й у всіх містах, не було нічого крім смороду смерті. 

– Дякую, що звільнив мене. – Сказав Філіп виходячи на прохолодне повітря. Його одяг був зіпсований кровʼю й його спробами вирватися з пастки. – Кому я повинен завдячувати? 
– Від тебе смердить. – Зауважив незнайомець. – Йди за мною, тут недалеко річка, де ти зможеш привести себе до ладу. Там я приготував одяг для тебе. Тільки після цього я буду готовий говорити з тобою Філіп Одіар. 

Філіпу нічого не залишалося, як йти слідом за своїм рятівником. В голові залунали строфи вірша. Розуміючи чиї це думки, він відкинув їх подалій й поспішив за незнайомцем.