Втіха

Даріус чекав на дівчину три дні, і ось нарешті вона прийшла. Вона зайшла в будинок наче була його володаркою. Скинувши плащ прямо на підлогу, Сієна підійшла до демона й поцілувала його щоку. 

– Не варто так робити, – холодно промовив він. 
 
На його зауваження, Сієна  лише засміялася. 

– Коли ти виконаєш свою обіцянку? 
– Завтра ми вирушаємо, чорна карета буде чекати нас тільки сяде сонце.

Даріус подивився на неї важким поглядом, але Сієна ніби не помічала цього. Вона просто розвернулась й пішла до своєї кімнати. Демон, знову залишився на самоті. Він був здивований такій поведінці, котру відчув вперше за своє довге життя. Це викликало лють, але крім цього зʼявився вже не перший сумнів. Чи потрібно йому те джерело? 

Всі ці роки він блукав серед залишків своєї минулої вʼязниці, обійшов всі гори, кожен хребет, кожну печеру, але нічого не знайшов. Ніби його очі весь час щось пропускали, не бачили того, що ховається на самій поверхні! 

Коли він оселився в цьому маєтку, це була вже крапка. Можливо в цей раз він здався занадто швидко, та Даріус так не вважав. Як тільки він ступив на вільну землю, він шукав спасіння. Йшов по колу не знаходячи нічого крім самотності. Всі його діти бажали лише задовольняти свої потреби, не жадали нічого крім насолоди й крові. Стримування їх, всі ці правила, постійний контроль, було чимось схожим на покарання. А їх йому й так вистачало. 

Даріус не применшував своїх вчинків і ніколи не сподівався, що його приймуть ті, хто був для нього лише їжею. Але він мріяв одного дня заповнити ту діру котра збільшувалася в середині нього щодня. Особливо за ці останні роки. Можливо, Філіп міг стати рішенням. Його кров приведе до джерела, а потім Сієна вкаже дорогу до голосу, котрий кликав Даріуса. Голос ніби застерігав, але шепіт був занадто тихим. Нерозбірливим. 

Кров джерела у вбитих мисливцях змінила Даріуса, він почав відчувати те, чого раніше не міг. Емоції, котрі тепер доводилося стримувати глибоко в собі, робили з нього щось схоже на людину. Це виснажувало, бо як взагалі можна залишатися в здоровому глузді відчуваючи все це? 

– Ти чуєш мене? – тільки губами промовив він, щоб не бути почутим. – Прийди до мене. 

Знову покликав він її, але відповіддю було лише мовчання, хоча чоловік відчував – вона чує. 

– Тихий шепіт кличе додому, але вона знов біжить в дорогу. Затулить очі темна ніч…
– Замовкни. – Голосно сказав Даріус. Сієна стояла на верхній сходинці, непомітна до тих пір, поки сама цього бажала. 
– Затулить очі темна ніч, засяє сяйво навсібіч. Вітай сонце, люба Маріанна! – засміялась Сієнна і підняла руки вгору голосно плескаючи. 
– Звідки ти знаєш це імʼя? – Даріус не міг приховати лють, котра змусила його тіло витягнутися, а щелепу деформуватися. Зуби виглядали з-під тонких синіх губ, а очі набули чорного кольору. 
– Заспокойся. – Сказала вона й знову зникла в темряві другого поверху.  

Не витримавши такої зухвалості, Даріус швидко піднявся вгору і попрямував до кімнати Сієни. Вікна були розчинені, холодне повітря проникало всередину, а в повітрі кружляли сніжинки. Вона стояла навпроти вікна виглядаючи на вулицю. Її бліда шкіра, немов мертва, сяяла відлунням місяця. 

– Вітер шепоче її імʼя, – заговорила дівчина, – нескорена притягує тебе до себе. Плутає твої думки. Мисливиця ночі, котра пронизала тебе своїм ножем. Вона й досі тримає його біля свого гарячого серця, щоб вбити тебе. Та не хвилюйся, її доля під сонцем…
– Ти божевільна. 
– Що є божевілля в цьому світі? Що є божевілля у пітьмі? – Сієна повернулася до нього, – Я зроблю те що пообіцяла, можеш не турбуватися. Втіха зовсім поруч. 

Щось змусило чоловіка озирнутися, а коли він знову повернув голову до Сієни, то дівчини вже не було. Це все йому дуже сильно не сподобалося. Занадто таємничою вона була, занадто. Неможливо, ще не так давно, було уявити, що хтось може так швидко пересуватися. Чи хтось, хто може сховати від нього свою присутність. Розуміючи, що Сієна принесе лише лихо, він пообіцяв сам собі вбити її одразу, як отримає бажане.

Сієна чекала вечора з нетерпінням. Жага до мандрівки ніколи не була настільки сильною. Спустошені землі чекали на неї! Чума як раз продовжувала свій шлях все далі й далі, а крики відчаю лунали звідусіль. Вона насолоджувалась ними, прагнула зробити їх більш гучними! Щоб всі смертні створіння зазнали тих же страждань, як і вона. 

І ось настав такий бажаний вечір, чорна карета вже чекала їх на дворі. Двійко чорних як ніч коней, кремезних, з сильними ногами гарантували швидку та легку дорогу. Витривалі тварини, могли б стати її улюбленцями, та на жаль, навіть з ними в неї був жахливий досвід. В одному з втілень Сієну привʼязали до коней, котрі розірвали дівчину на частини. Болюча смерть, точніше, одна з найболючіших. 

Даріус оглянув карету й залишився задоволений побаченим. Раніше мандри були складніші. Вночі все було просто, але тільки починався ранок, одразу треба було шукати прихисток. В цьому випадку, навіть вдень, вони зможуть прямувати в потрібному напрямку, і ніщо йому не зашкодить. 

Кучер був дивним, немов хворий. Блідий чоловік з синіми плямами на обличчі. Його почервонілі очі не кліпали, а з рота підтікала майже чорна кров. Зрозумівши, що він один з хворих, Даріус відвернувся. 

– Треба буде знайти іншого кучера. 
– Чим тобі цей не до вподоби? – Здивувалася Сієна. 
– Він хворий. До нас буде багато запитань в дорозі. Мені цього не треба. 
– Добре, я це виправлю. 

Сієна підійшла до кучера й доторкнулася до нього рукою. Він перевів на неї затьмарені болем очі в надії на спасіння. Та дівчина не поспішала, бо вечір тільки починався. 

Вона спрямувала на чоловіка темряву, котра туманов попрямувала до його носа, ніздрів, очей та вух. Вона втяглася в його легені з хрипким диханням хворого. Плями почали зникати, кров більше не стікала по його губам, він розправив плечі й зробив глибокий вдих.