Темна душа Сієни

Перетворення було завершено. Даріус зняв з неї порвану й багряну сорочку і вкрив дівчину простирадлом. Всього декілька секунд роздумів і він знову взяв Сієну на руки. Залишати її в ліжку залитому кровʼю Даріус чомусь не бажав, тому вирішив віднести дівчину в сусідню кімнату. Важкі крила, котрі повільно вкривалися пірʼям, поки він її ніс, тяглися по мармуровій підлозі. 

На його руках лежало нове дивне створіння! Даріус не підозрював, що на відьом так діє його кров. Він зустрічав їх не так часто і особливої уваги їм не приділяв. Демон вважав їх слабкими смертними, котрим пощастило народитися з даром користуватися малою частиною енергії Пітьми. Він знав, що ці жінки та чоловіки збирають Шабаш, ба навіть ділять цю енергію на білу та чорну. Це здавалося смішним, тому що сила не розуміє добра і зла. Роль завжди грало те, хто її використовує. 

Даріус ніколи й нікому не казав, як там у Пітьмі. Чорні душі, застряглі, приклеєні до темряви, ледь могли ворухнутися. Кожна спроба звільнитися віддавала несамовитим болем, котрий зводив з розуму мільйони таких як він. Єдина відрада, котра давала надію на свободу, це маленькі прояви світла. Про те сяйво він знав не багато, але точно міг сказати, що здалеку вони нагадували земні зорі. Тільки в його світі, вони були рідкістю. Ці промені, ті самі Вітражі, котрі пропускали демонів у землі живих. 

Опинитися в них, мрія для всіх чорних душ. Бо тільки тут, перед ними поставав цілій різнобарвний світ! Але все було не так просто. Спочатку треба було витримати біль, котрий супроводжував на кожному кроці до єдиного порятунку. На памʼяті Даріуса, всього декілька демонів змогли подолати цей шлях та не попастися наглядачам, котрі невпинно слідкували за ними. Якби ж тільки на цьому все закінчувалося! Вітражі, немов кайдани, стримували таких як Даріус. Ніби живі істоти, вони вирішували яка буде плата за прохід і яке покарання за спротив. 

Даріус дуже чітко відчув на собі покарання. Майже всю його силу відібрали, та ще й він не міг виходити під сонце. Але жахливе було не це. Його кара – спрага і голод, котрі переслідували демона з моменту, як він спробував розбити Вітраж. Це не було бажання звичайної їжі, ні, йому потрібна була лише кров, плоть і душі його безкінечних жертв. Даріус, з плином часу, навчився контролювати себе. Та на жаль, все одно не міг жити так як мріяв. 

Довге життя у темряві і самотність, підштовхнули демона на створення собі подібних. Дітей ночі тішило що в них тепер не було ніяких обмежень, лище свобода й розкіш. Вони навіть не підозрювали, що пережив Даріус щоб опинитися тут, а він не бажав з ними цим ділитися. Їх поведінка розчаровувала, дуже багато сил йшло на те, щоб тримати все під контролем. Через їх нестриманість, мисливці завжди знаходили й вбивали їх. В такі моменти, Даріус відчував полегшення, але потім самотність знову брала своє. І все знову йшло по колу. Флоріан був найбільшим розчаруванням, бо був самою наближеною до Даріуса дитиною ночі.  

Єдине, що давало надію, це те що джерело може звільнити чоловіка від цього безкінечного пекла. Тоді він можливо стане частково людиною чи звільниться від своєї спраги. Ці думки повернули Даріуса до Луї де Одіара. Чи знав старий, що в щоденнику не було потрібного демону? Невже він сподівався самостійно здолати його й повернути старовинну реліквію? Невже він був настільки самовпевненим? Хоча скоріше за все, Луї вважав, що Маріанна нанесе достатньо поранень, що йому залишиться лише добити Даріуса. Та й це під питанням. Маріанна мала неабияку силу, це правда, вона сильно виділялася серед інших мисливців. Демону це дуже подобалося. Незважаючи на той біль від поранень, котрі вона йому завдала, дівчина припала до його душі. Світла, сильна й розумна. Її неймовірна краса викликала в ньому дивні почуття. Всього на мить, він вирішив, що зможе взяти Маріанну під контроль, але скільки б він не кликав її подумки, вона ніколи йому не відповідала. З плином часу, він почав більш глибоко усвідомлювати чому. 

А зараз, він тримає на руках ту, котра увірвалась у його похмуре життя. Дівчина зʼявилась у той самий момент, коли Даріус вирішив відмовитися від спроб знайти потрібні сторінки. В той самий момент, коли він вирішив жити так як йому судилося – у самотній, похмурій безкінечній темряві. На це в нього були дуже вагомі причини. 

Чоловік подивився на Сієну й побачив чорноту її душі. Темрява точнісінько як і в нього. Вона притягувала його й відштовхувала водночас. Передчуваючи майбутні складнощі, Даріус вирішив в останній раз прийняти когось у своє життя. Якщо після цього знову послідує розчарування, в нього залишиться лише один вихід. 

Демон відкинув блакитно сіру ковдру з білої постілі й обережно поклав Сієну на ліжко. Це приміщення підходило дівчині значно краще. Її холодне обличчя, та й увесь образ давав зрозуміти, що під цією красою сховане дещо зловісне. Ця кімната була в сірих та блакитних кольорах котрі чудово підкреслювали характер її нової хазяйки. 

“Стають приємними всі явища страшні, 
Як пензель їх тонкий віддасть на полотні.” –– Подумав Даріус, вкрив Сієну і вийшов з кімнати. 

Дівчина прокинулася як тільки сонце наступного дня опустилося за обрій. Її переповнювало відчуття ейфорії й сила, котра прокидалася десь всередині чорного серця. Немов маленький вогник, вона розгорялася з несамовитою швидкістю. 

Не в силах більше лежати в ліжку, вона підвелася й розпрямила крила. Це вийшло так природньо, ніби вони ніколи й нікуди не зникали. Скільки віків вона була позбавлена більшої частини себе! Тепер вона майже така яка має бути. Відчуття викликали полегшення, тепло і несамовиту, божевільну радість. Дівчина взмахнула крилами один раз, потім другий. В кімнаті почали розлітатися речі в різні боки, від сили створюваного вітру! Повільно, вона піднялася над підлогою і посміхнулася. Емоції переповнювали Сієну. 

Коли вона знову ступила своїми ногами на холодну підлогу, дівчина зрозуміла, що на ній немає одягу. Та й кімната була зовсім іншою.