Та, Хто все знає

– Кінь блідий і ймення йому – Смерть. – Сказала стара жінка не приховуючи огиди і плюнула в бік дівчини, котра проходила в кількох метрах повз неї. 

– Що ти тут забула, відьма? – перегородив Сієні дорогу високий хлопець. 

Вона мовчала, хоча для себе запамʼятала їх обличчя. Швидкий сильний удар каменем прийшовся їй прямо по спині і одразу почувся крик. 

– З тобою говорить мій син! Відповідай, що забула в нашому місті! – Жінка розмахнулася і вдарила зі всієї сили по голові дівчини. – Ти несеш чорну смерть! Я негайно розказкажу про тебе святому отцю! 

Сієна озирнулася навколо і поправила свій червоний шарф. Сонце сховалося за сірими сніговими хмарами, і хоч час був ще до обіду, небо майже повністю було темне. Вона вже бачила, що чекає на неї далі в цьому місті. Відвернути це було неможливим. Тому дівчина не пручалася долі, вся ця ситуаця здавалася їй божевільно романтичною!

– Чому ви не відчепитесь від мене? – спокійно спитала Сієна жінку і її сина повертаючись до них. В цю ж мить важкий удар знову впав на голову дівчини. Всього мить і вона вже лежала на холодній землі. Хлопець схопив її за ноги й поволік до замерзлої річки, котра проходила недалеко біля дороги. 

– Тягни її, тягни! Якщо ми позбудемося відьми, нас омене чорна смерть! Кінь блідий і ймення йому – Смерть! Я знаю, знаю! Це вона, вона! – закричала стара. На її крики збіглися й інші жителі невеликого міста. 

– Хто це? – закричав якийсь чоловік. 

– Чорна смерть! Дивіться на неї! Бліда, чорноволоса! Хотіла зайти в наше місто поки ніхто не бачить і проклясти нас! – Жінка впала на коліна і почала голосно молитися тягнучи руки до чорного неба. 

– Я її бачила! – Загорлала молода дівчина, – Вона збирала трави в лісі! Вона відьма! 

Сієна не намагалася вириватися, все одно нічого б не вийшло. Поки хлопець продовжував тягти дівчину до річки, в її сторону знову наче градом полетіло важке каміння. З глибокої подряпини над оком одразу потекла кров. Сієна засміялася від болі, що спровокувало людей до ще більшої люті. В цю ж мить кремезний чоловік прорвався крізь натовп й вдарив з усієї сили по її животу. 

– Я висох до кісток, став на скелет я схожий. Ні мускулів, ні жил, знесилений худий… – голосно сказала Сієна, намагаючись перекричати натовп. 

– Відріжемо відьмі язика! – загорлали люди. 

Хлопець котрій тягнув її за ноги почув ці слова, зупинився й з усієї сили наступив на тонкі пальці Сієни. Декілька пальців одразу ж були зламані. Сльози текли по щокам дівчини, а усмішка на губах ставала більш схожою на вишкір тварини. 

– Смерть взялася день затьмарить світлий мій…

– Замовкни! – Заволав він на Сієну і подивився в очі своєї матері. 

– Задуши вже цю чумну дівку! Вона проклинає нас! 

Не зволікаючи, хлопець схилився до дівчини й схопив за краї її шарфу й почав розтягувати його в різні боки. Він все стягував горло не даючи можливості дихати. Бліде обличчя Сієни почервоніло, капіляри в очах почали лопалися. Селяни схопили дівчину за руки, щоб та не сміла пручатися, хоча вона й не намагалася! 

Хлопець продовжував душити, витискаючи з тендітної дівчини останні краплини життя. Зла усмішка розповзлася по його самовдоволеному обличчю, а в очах сяяло відчуття неймовірної сили. Саме в цю мить хтось чимось гострим розрізав йому горлянку. Кров швидко залила його брудний одяг, крапала на засніжену холодну землю і на обличчя Сієни. Його люба матір закричала, люди почали розбігатись в різні боки. Але майже кожного з них наздоганяли й розривали на шматки. 

Ті хто встигли добігти до будинків в мить поховалися. Було чутно як кожні двері в цьому невеликому місті закриваються на засув. Віконні рами гупали і підпиралися всім що було всередині. На жаль, для них, це не могло зупинити того хто прийшов на допомогу дівчині. 

Чорна тінь схилилася над Сієною і вона побачила блакитне сяйво неймовірної краси очей. Таке ж бліде обличчя, як і в неї, посміхнулося їй. Холодні й сильні руки обережно підняли її й понесли назад у ліс, туди де вона була б у безпеці. 

Відкривши очі, Сієна відчула що пройшло вже більше трьох днів. Вона знаходилась в затишній просторій кімнаті. Вишукане ліжко було вкрите зеленою ковдрою, а під головою лежала зручна пухова подушка. Над головою висів такого ж кольору, як ковдра, оксамитовий балдахін. Вікна були зашторені, але це не заважало все детально розгледіти. Шафа з червоного дерева виднілася біля стіни навпроти. Праворуч стояв письмовий стіл, стілець, книжкова полиця й зелене крісло з мʼякими подушками. Широкий килим з квітковим візерунком віддавав теплом й затишком. 

– Світило дня, прощай. В той світ іду страшний. Де чорний прах і тлін для мене будуть ложем. – пошепки сказала Сієна. Від цих слів пройшовся мороз по шкірі. Дівчина знала, чий це улюблений вірш, котрий майже був закляттям для заклику неймовірної істоти. З її уст, ці слова лилися вдалечінь, роблячи кожний звук магічним закликом. Не пройшло й хвилини, як двері тихо відчинилися і всередину без запрошення увійшов Він. У Сієни одразу перехопило подих. “Нарешті.” – подумала вона.

– Дякую за порятунок. – її голос був ледь чутним. Горло все ще боліло, але рана над оком майже затяглася. 

– Звідки ти мене знаєш? – Даріус присів на край її ліжка.