Споконвіку часів

– Порожньо, – грізно промовив Даріус. Філіп шкірою відчув гнів батька, котрий зціпивши зуби жбурнув щоденник на все ще тліючі рештки братів та сестер. 

До цього, вони всю ніч копали глибоку яму своїми сильними руками, щоб під ранок, за наказом батька, добровільно спуститися в неї і померти. Жодного сумніву не промайнуло на їх обличчях, коли сонце почало підніматися над обрієм. Ніхто з них навіть не кліпнув, коли воно осяяло їх могилу! Лише коли біль став нестерпним, залунали крики. 

Всі вони з першої ж хвилини свого нового життя були приречені до такої смерті. Щось промайнуло в думках Філіпа, коли він зрозумів це. Крики вивели чоловіка з рівноваги, яка оповивала його всі ці дні. Десь в глибині свідомості зʼявилося нерозуміння, а потім і перший сумнів. 

– Батько, чому вони повинні були померти? – тихо спитав Філіп. Він стояв позаду Даріуса немов тінь.  

– Бо для цього вони створені. – коротко відповів батько, але через мить все ж таки вирішив додати. – Впевнений, ти помітив, що вони не такі як ми. Слухняні ляльки моєї волі. Без мене в них залишиться лише голод. Вони б вбивали до тих пір, поки не вбили їх. Чи не винищили все на своєму шляху. – Батько посміхнувся, – мені подобається цей світ. Я бажаю жити в ньому. Тому їх доля закінчилася тут. – настрій Даріуса в мить змінився. Усмішка зникла, очі немов списи встромилися в Філіпа. – Ти співчуваєш їм? 

– Ні…– одразу заперечив чоловік. Він спробував підняти очі від землі, але одразу опустив їх. Даріус стояв над ним, вищий на голову, худий, з роззявленим ротом повним гострих, як ножі, зубів. – Вибачте, Батьку. Просто я не знав, що можливо створити таких створінь. 

Даріус знову почав змінюватися. Його зріст став зменшуватися, до рівня Філіпа. Зуби втяглися, а щелепа перестала відрізнитися від людської. Чорнота очей розсіялась, залишивши після себе лише небесно чисту блакить і щось ще, чого раніше він не помічав. 

– Тепер я можу значно більше. – Губи Даріуса затремтіли. Його вуста ледь ворушилися, коли демон промовив наступні слова. – Споконвіку часів.

Колись дуже давно, він був лише звичайним вітром. Та коли люди збудували замок Ердін, його сила зросла. Безіменний, він тінню блукав серед холодних стін, котрі стали частиною його клітки. 

Його сила, від присутності людей, збільшувалася, а місцина темнішала. Ось вже перший шепіт дійшов до вух короля, та всіх жителів замку. Спочатку ненавʼязливий, поступово він ставав все потужнішим. Це зводило людей з розуму, впливало на їх дії, на їх нащадків. Поки не народився той самий хлопчик. Незважаючи на все божевілля, що коїлося від темної волі Безіменного, він залишався чистим як небо на сході. Його душа сяяла відганяючи ніч, котра ставала все більш чорною і непроглядною. Морок опустився на гору, а він все світився й світився, немов свічка у темній кімнаті. Демон зрозумів, це та сама можливість! Скалічена чиста душа стане йому проходом до втілення.  

Всі навкруги почали гинути з ще більшою силою, рештки заповнили замок. Та хлопчик продовжував триматися за надію. Залишалося лише єдине, що можна було зробити. Гірка посмішка зʼявилася на обличчі Даріуса, коли в його голові сплинув цей спогад. Чому йому тепер було так огидно від цього? Гарна жінка, прикута в камері кайданами, помирала в страшних муках. Брудна, понівечена, голодна, покинута усіма. Скільки разів її єдиний син намагався прийти до неї, але кожен раз його лупцювали до втрати свідомості. Скільки разів, як і її, його морили голодом. Не злічити… Нарешті, в день смерті матері, його сяйво почало згасати, а демон відчув наближення свободи. Прохід до тілесного втілення став чимось неймовірним. В момент коли хлопця затягло у вітраж, зʼявився Він. Демон набув імʼя, котре викарбувалось на поверхні скла. Та воно продовжував тримати його, що викликало страшну лють. Він наносив тисячі ударів щоб розбити свою пастку, але сил було недостатньо. Його руки стікали кровʼю, котра тонким павутинням ниток тяглася до холодного скла, котре вбирало її в себе. Даріус відчув як втрачає себе, свої сили, свій розум. Все це поглинав вітраж, з кожною спробою звільнитися, поки від демона не залишилося менше половини. 

Він знову відчув себе слабкою тінню, шепотінням в холодних стінах. Саме в цей момент до замку Ердін прийшов Вейлін. Той самий мандрівник, котрий розпочав рід Одіар. Котрий повʼязав себе з магією чистого джерела і передав її як спадщину майбутнім поколінням. Вогонь в їх венах, став тим, чого Даріус остерігався і так відчайдушно бажав. Кожна краплина їх крові, заповнювала ті прогалини, котрі він втратив в спробах знищити Вітраж. Та йому завжди було мало. З моменту звільнення, коли його імʼя пролунало за межами пастки, він пожирав всіх на своєму шляху. Його цікавили не лише кров але й душі, шматки котрої він відкусував разом з плоттю своїх жертв. Знову огида промайнула у підсвідомості…

Його сила зростала, але все одно, вона вже не була такою як в момент втілення. Якби ж він зачекав і не намагався розбити те прокляте скло! Якби ж він дочекався того, хто звільнить його промовивши імʼя до вух смертних! 

Демон знав, вся могутність, та навіть більше, повернеться, коли він знайде джерело, а для цього…

– Мені потрібні ці сторінки. Потрібні. – його голос ставав все голоснішим. З-під личини янгола, почали зʼявлятися його справжні риси. Він ненавидів те, що став настільки нестриманим.

– Господаре, –– Філіп склонився в остраху до землі, – чому саме зараз? 

– Тому що саме зараз в ваших рядах зʼявився зрадник! До цього, твої родичі помирали в муках, але мовчали! – Демон відштовхнув чоловіка ногою, через що той відлетів на десяток метрів. – Чому я маю тобі вірити? Син зрадника! Син вбивці!