Соня (продовження)

Тамара повільно пройшлася по кімнаті,  припадаючи на праву ногу та спираючись на палицю. Сьогодні  вона почувалася зле, боліло все, -- мабуть на негоду, подумала жінка.  Пройшов рік, як вона похоронила свекруху, що дуже не хотіла померти, не побачивши свою єдину внучку Соню, але так і не діждалася.  Тамара залишилася одна в великому домі, одна як палець. Вона розглядала старі світлини на стінах -- своїх батьків, свої весільні та маленької Соні. Як то давно було, здавалося, що в якомусь іншому житті, в якомусь іншому часі. 

    Після перенесеного інсульту,  їй не залишалося більше нічого, як повернутися додому, бо працювати вже не могла. І знову думки  накрили чорною пеленою туги й болю. Вже в лікарні, коли прийшла до тями, вона плакала, сльози текли й текли з очей, неначе мали вийти всі без остатку і залишити суху  випотрошену душу. Тамара не могла їх витирати, обидві руки були приєднані до крапельниць, та й сили не було зовсім. Вона намагається гнати геть дурні спомини, але вони, як мухи лізуть і лізуть. Несолодко їй  прийшлося, навіть лікарі дивилися із співчуттям і казали, що вона повернулася з того світу. Повернулася… А може й не треба було, бо життя стало якимось порожнім та непотрібним. 

    Тамара попросила лікаря не впускати до неї доньку, не хотіла її бачити, не переносила її піклування, не бажала з нею говорити. Роберто не прийшов жодного разу, а може й приходив та не смів наблизитися. Через подругу вона забрала свої особисті речі з ненависного дому. І тільки-но відчула себе краще, поїхала додому, в Україну. Свекруха не питала нічого, мовчки взяла на себе всю хатню роботу, поки Тамара вчилася ходити. Про Соню вони не говорили, але Тамара здогадувалася, що жінка знає все. Вона була вдячна своїй подрузі, що позбавила  її від нестерпно важких пояснень, розповівши за неї ту невеселу історію. Так вони призвичаїлися жити разом без згадок, без минулого. А тепер свекрухи немає. Вже рік, як старенька спочила у Бозі. Перед смертю вона марила Сонею, кликала її, чекала до останнього подиху. 

    Тамара хотіла полегшити сум старенької, але де шукати доньку, що чотири роки не давала про себе знати. Соня зникла, ніхто не чув про неї нічого.Тамара  пробувала стерти з пам’яті ті болісні й важкі моменти, але їй це не вдавалося. Вона розуміла, що ніколи її материнське серце не перестане любити, тужити, надіятись і чекати. Думала, що з часом все мине і вже не так болітиме, біль притупиться, рана не ятрітиме. Але час йшов, а біль тугим клубком причаїлася в грудях.  

     Особливо страшно ставало, коли в небі кричала  і журливо квилила чайка,  

протяжно плакала в вишині.  Одразу згадки тужним болем падали додолу  і рвали серце на шматки. Чомусь сьогодні Тамарі було сумно і важко. Вона погладила рукою  ногу, злегка потерла, щоб хоч трішки зменшити ниючу біль. Самотність і розпач знову краяли душу -- як їй жити далі?

    Тамара пройшла довгий і важкий курс реабілітації та лікування. Хотілося  іноді, все кинути до дідькової матері і не звертати на себе уваги, каліка, то й каліка, що тут поробиш.  Коли проходила та хандра, то вона з подвоєним завзяттям бралася за себе, робила вправи, ходила на фізіотерапію, вчилася жити. Тепер вона робить все сама,  а не думала і не сподівалася, але перемогла. Приходили подруги, допомагала родина хто чим міг, хто словом, а хто ділом, а хто просто співчуттям та співпереживанням. Без них вона не подолала б свій біль і страх, що життя для неї закінчилося. 

     Скрипнула хвіртка…  Треба буде капнути олії, щоб не скрипіла, подумала Тамара. Скавулів собака Барсик, значить хтось свій до неї завітав. Пес мав майже десять років, але служив добре, розумів все, от тільки Бог мови не дав йому, а от розумом не обділив. Дивувалися сусіди, що він все розуміє і всіх знає.

    -- Є хто дома? - почувся голос з веранди.

Тамара  стрепенулася, їй здалося чи й справді це голос… Соні?  Перехопило подих, пересохло в устах, як в пустелі без води, хвилювання заволоділо нею, страх  втратити свідомість, скував рухи і забрав мову. Тамара пробувала щось сказати, але не могла, не зуміла…

    -- То є хто? - знову почулося  з коридору і до кімнати зайшла Соня.  Вона тримала за руку дівчинку, що тулилася до її ніг.

    -- Мамо, що з тобою? Ти чого мовчиш? Ти не рада? Як ти?  Та скажи ж щось? Ти що - не можеш? Ти не розмовляєш? -- Соня наблизилася до неї, а Тамара сиділа в кріслі, тримаючи в руках палицю і плакала.  Сльози котилися й котилися, виливалися гірким болем, були водночас радістю, сумом і ще чимось несподіваним, але таким довгожданим чеканням матері.

    -- Ти мене чуєш? Як ти? Мамо. -- Соня стояла й дивилася очима, повними відчаю й благання. А Тамара не відводила очей від дівчинки, яка  злякано дивилася на обох жінок, що плакали. Дитина вже сама готова була розплакатися, затремтіла верхня губа, але Соня притиснула її до себе і поцілувала. 

    -- Чую я, чую й говорю, заспокойся. -- промовила нарешті Тамара, все ще розглядаючи свою внучку, яку  бачила вперше.

    -- Ну, слава Богу, бо я вже подумала, що тобі погано. Це моя Марійка, знайомся. Марійко, підійди до бабусі, привітайся.

Дитина несміливо наблизилася.

    -- А навіщо тобі палиця? Ти б’єш когось?

    -- Ні, то я спираюся на неї, коли ходжу, бо маю хворі ноги. -- відповіла Тамара.

    -- А ти не зла? -- дівчинка стояла і дивилася Тамарі в очі.

    -- Ні, вже не зла. Давай знайомитися. Скільки тобі років?