глава 1.6

Стільки питань — і жодної відповіді.

Рука ще боліла, як і щелепа. Та говорити я все ж міг.

Озирнувшись, я побачив тільки свій меч — зламаний.

Чудово… Тепер мені потрібен новий.

Взявши уламок меча і відрізавши шмат тканини з одягу, я перемотав руку та витер кров.

Ідучи вулицями, я ловив на собі косі погляди. Виглядав я жахливо, але нічого з цим зробити поки не міг.

Дійшовши до ринку, я почав шукати, де б можна було придбати нову зброю. Обходячи прилавки, нарешті натрапив на невелику кузню.

Перед міхами стояв кремезний чоловік із широкими плечима, років тридцяти. Він вправно орудував молотом, куючи метал.

Підійшовши ближче, я почав роздивлятись асортимент: зброя, інструменти, броня — всього було вдосталь, та мені нічого з цього не підходило.

— Допомогти? — пролунав за спиною хрипкий чоловічий голос.

Обернувшись, я побачив коваля. Він дивився на мене зосереджено, з серйозним виразом обличчя.

Я хотів відповісти, але щелепа сіпнулась від ниючого болю.

— Тре...ба... м...меч, — прошепотів я.

— Вибирай, — сказав він, вказавши на стіну.

Але я хотів не звичайний меч. Щось інше. Щось… схоже на катану.

— Така... довга... трохи вигнута... — почав я змальовувати, ковтаючи слова й стискаючи зуби від болю, — руко...ятка... прям...а... один лез...

Коваль здивовано зиркнув на мене, поклав руку на підборіддя і задумався.

— Це буде складно... — мовив нарешті.

Я підійшов ближче й прошепотів:

— Але... спробу...єте?

Він глянув мені в очі й важко зітхнув.

— Гаразд. Я спробую.

— Дя...кую... — прошепотів я з вдячністю.

Залишатися тут більше не було сенсу, а ниюча біль ніяк не вщухала. Приклавши до щелепи холодний уламок меча, я відчув полегшення — бодай трохи.

Слабкість накочувалась хвилею. Хотілося лише впасти десь і заснути.

Я повернувся до «Мідного Келиха». Усередині, як завжди, панувала метушня: гучні голоси, сміх, дзенькіт посуду — усе зливалося в єдиний гул.

Я сів неподалік від входу — звідси добре проглядався увесь бар, навіть другий поверх. Тих чоловіків, з якими я раніше грав у карти, не було. Мабуть, удача більше не здавалася їм такою спокусливою.

— …та вони не дають спокою нікому! — долинув крізь шум чийсь обурений голос.

Я нахилив голову, прислухаючись. Розмовляли двоє чоловіків, щось жваво обговорюючи.

Із цікавості я підійшов ближче, намагаючись розчути.

— Чорні Коси вже в печінках сидять! — вигукнув один і гримнув келихом об стіл.

— Ти прав… — погодився другий, зробив ковток елю. Потім поставив кухоль і додав:

— Чув, одного з нападників звали Ренар. Біловолосий, високий, з кинджалами.

Я застиг. Ренар?.. Це його ім’я?.. Високий, біловолосий... Серце забилося швидше.

Я зробив ще крок. Вони помітили мене — і коли я зупинився поруч, наші погляди зустрілися.

— Чого тобі? — буркнув один, відкидаючись на спинку стільця. Його погляд був недовірливим.

— Мож… приє…дна…тись?.. — хрипко прошепотів я, ледве ворушачи щелепою.

Чоловік з подивом зиркнув на товариша, а тоді знову на мене.

— Що з голосом?.. — насторожено спитав другий.

Я не відповів, лише вказав пальцем на щелепу. Їхні обличчя одразу проясніли — зрозуміли.

— А… ясно, — буркнув перший. — Сідай, якщо чуєш добре.

Я повільно опустився на стілець, намагаючись не зціпити зуби від болю. Погляд ковзнув між ними — в їхніх обличчях ще залишалась настороженість.

— Роз…ка…жіть… Ре…на…р…

— Так ти про це…

— Ще одне село було знищене. Із усіх вижили тільки двоє — вони й розповіли, — хриплим голосом сказав чоловік, попиваючи черговий келих.

— Ім’я… Ре…на…р… звід…ки?..

Чоловік поглянув на мене й знову заговорив хрипло:

— Виживші казали, що він сам назвав ім’я… І щось бурмотів про любов.

Це був точно він. Я був упевнений. Як і того дня — він теж говорив про любов.

— Для чого тобі це? — запитав один із них.

Я поглянув на них. Вони мовчали, чекаючи відповіді, і цей тиск змушував мене зібратись.

— Що… саме?

— Ну, ця інформація, — хрипко відповів чоловік.

— Просто цікаво, — відповів я стиха, намагаючись не ворушити щелепою більше, ніж треба.

— Ось воно як… — сказав він спокійно, допиваючи залишки елю. Разом із другом вони підвелися і рушили до виходу.

— Будь обережний. Зарміти вилізли з лісу, — кинув чоловік, виходячи з бару.

Зарміти?.. Хто це такі?.. Я не встиг розпитати — кинувся за ними, але на вулиці їх уже не було. Мовби розчинилися в тумані.