глава 1.5

Прокинувся рано. Повітря було вогке, свіже — після дощу все здавалося трохи чистішим. Але в голові — та сама каламуть. Дар. Слова з вечора не йшли з пам’яті. Я не міг лежати. Хотілось розуміти більше. Хотілось... відповіді.

Я вийшов із воза, трохи потягнувся, пригладив волосся рукою й рушив вулицею. Місто вже починало прокидатись. Жінки з кошиками поспішали на ринок, пахло свіжим хлібом, десь гавкали собаки. Усе це було новим — але водночас знайомим. Я таких місць бачив не багато, та чимось вони всі були схожі: ранкова метушня, запах хліба, кам'яні будинки зі слідами часу.

Десь за рогом я почув людські голоси — з десяток чоловіків і жінок стояли, ніби щось слухали. Я підійшов ближче, тихо, щоб не порушити атмосферу. В центрі стояв кремезний чоловік у довгому плащі й говорив — не голосно, але чітко. Його слухали уважно, навіть мовчки. Я вловив лише частину розповіді — про якесь зіткнення, втрати, каравани...

— Знову вони не можуть заспокоїтись, — пробурмотів чоловік поруч, вже під сорок, з густою бородою.

— Вибач, про що йдеться? — звернувся я до нього.

Він глянув на мене трохи здивовано, але відповів:

— Королівство Вагнер і Еконія. Уже кілька років не можуть поділити ресурси та ринок. Кожен хоче взяти верх. Вагнер має вихід до порту, але Еконія прагне контролю. А ті не поступаються. Торговці страждають. Люди зникають. Каравани грабують. І це лише початок.

— Через ринок?.. — перепитав я, ніби не вірячи.

— Через ринок, через землю, через владу, — хмикнув він. — Все, як завжди. Але цього разу... пахне війною. Рано чи пізно щось дуже погане станеться.

Його голос звучав сумно. Наче він уже пережив подібне — не раз. Я хотів ще щось спитати, але він розвернувся і пішов.

Я залишився стояти, задумавшись. Знову. Світ не такий простий, як здається. І щось мені підказувало: усе це — не просто збіг.

Я продовжував блукати вулицями міста, намагаючись знайти хоч якісь відповіді. Усі поспішали, ніхто не звертав уваги на мене, і це лише підсилювало моє відчуття самотності серед цієї натовпної метушні. Раптом почув крик. Спершу здалося, що це звичайна сварка, але в тому крику було щось таке, що змусило мене зупинитися і прислухатися. Я обернувся і побачив, як кілька людей швидко пройшли повз, не реагуючи на звук.

Не думаючи, я пішов у напрямку крику. Крокуючи вуличками, я зайшов у вузький, темний провулок. Там я побачив двох чоловіків. Вони тримали в руках кинжали і грабували жінку, яка намагалася вибратися з їхніх рук. Її плач змішувався з голосами нападників, які сміялися і погрожували їй.

Моє серце билося швидше. Я трохи вагався, бо не знав, що робити, але не міг стояти осторонь. Вони не мали права робити так. Я піднявся і наблизився, намагаючись виглядати впевнено, хоч і злегка хвилювався. Зібравшись з духом, я звернувся до них:

— Стоп! Відпустіть її!

Чоловіки не одразу звернули увагу на мене. Вони просто сміялися, не припиняючи грабіж. Я зробив крок вперед, але вони різко повернулися, витягуючи кинжали, готові до бою.

— Ти що, смієшся?! — зиркнув на мене один з них, в руках його кинджал блищав на світлі.

Я спробував ще раз:

— Я не хочу битися, просто відпустіть її!

Вони не слухали мене. Продовжували наближатися, і я зрозумів — марно з ними говорити. Я витягнув меч. Руки тремтіли від страху, але відступати вже було пізно. Вони побігли на мене. Один із них замахнувся кинджалом. Я не встиг відбити удар — довелося ухилятись. Раз за разом лезо розрізало повітря біля мого обличчя.

— Ти тільки й можеш ухилятись?! — викрикнув один із них. У його голосі кипіла лють.

Обидва кинулись на мене. Я не встиг відійти — кинджал розсік мою руку. Чоловік замахнувся знову. Я заблокував удар мечем, але він не витримав — клинок зламався. Кинджал ударив у плече. Не гаючи ні миті, той же нападник вдарив мене ногою в живіт. Я відступив, відчуваючи пекельний біль у руці й спазми в животі. Їхні обличчя світилися зловісними усмішками.

Раптом вони знову рвонулись на мене. Один замахнувся, але я встиг вибити кинджал із його руки, а потім різко вдарив ліктем у ніс. Він впав. Я розвернувся — і одразу отримав удар кулаком у щелепу. Світ потьмянів. Падаючи, я відчув нестерпний біль.

— Ну що, паршивцю? — проскреготів один, підходячи ближче.

Я намагався підвестись, але біль проймав усе тіло. Він схопив мене за одяг, підняв і подивився просто в очі. Потім ударив знову — просто в живіт. Думки плутались, свідомість танула. З останніх сил я змахнув головою й ударив його лобом у лоба. Він похитнувся і впав. Я теж не втримався й повалився на землю.

Дихати було важко. Кров капала з руки, пульсуючи з кожним ударом серця. Я лежав на землі, чуючи, як другий ворог наближається. Але я не збирався здаватись. Не зараз.

Я рвучко перекотився вбік, уникаючи удару, й схопив уламок свого меча. Він був коротким, але ще міг завдати болю. Коли ворог нахилився, щоб схопити мене — я встромив лезо просто йому в стегно. Він закричав, але не встиг відреагувати — я вже вдарив вдруге, цього разу точніше. Його тіло сіпнулося, він захитався і впав.

Я тяжко підвівся, ноги тремтіли, а світ перед очима обертався. Перший нападник ще лежав, тримаючись за голову, другий — стогнав на землі. Я стояв між ними, ледве тримаючись на ногах, але живий. Живий і переміг.

Поглянув уперед — дівчини вже не було. Ні сліду, ні звуку. Наче розчинилась у повітрі.

Я перевів погляд на ворогів. Вони поспіхом підвелися, подивились на мене. Та цього разу в їхніх очах не було ні злості, ні зневаги — тільки страх. Вони переглянулись, і, кульгаючи, кинулись навтьоки. Я не побіг за ними. Сили мене покинули.

Рука була залита кров’ю, кожен рух віддавався болем. Я підійшов до стіни, оперся спиною й обережно сповз донизу. Втома тиснула важким каменем. Я заплющив очі… й дозволив собі на мить заснути.

Я не бачив ні кошмарів, ні образів — лише тиша й суцільна темрява. Порожнеча.

Аж раптом я розплющив очі — і опинився серед людей. Вони йшли повз мене, безмовні, ніби тіні. Їхні обличчя були порожніми, без жодної емоції. Я намагався пройти крізь натовп, але марно — вони штовхались, не зважаючи на мене.