Глава 1.4

Однак я не міг знову відчути тишу, хоча відчував себе набагато краще, ніж раніше.

Минуло всього кілька годин, і, коли сонце все ще височіло в небі, я побачив величезні стіни міста. Хоча я був тут не так давно, я все одно захоплювався його розмірами. Перетнувши міст, мене легко пропустили всередину. Вулиці були переповнені життям: люди поспішали, діти радісно гралися. Зупинившись біля ринку, я залишив віз та взяв трохи трав і продуктів. Ринок був гучний і жвавий, а я, проходячи крізь натовп, шукав місце, де міг би продати свої товари. І ось, краєм ока, я помітив чоловіка, який продавав різні види трав. Мені стало цікаво, і я підійшов, щоб дізнатися більше.

— Доброго дня, — привітався я.

Продавець повернувся до мене, поглянув в очі й замовк, чекаючи, що я скажу.

— Ви купуєте трави? — спитав я, протягуючи йому мішечок з травами.

Він поглянув на них, взяв до рук, а через кілька секунд поклав назад.

— Купляю, — відповів він.

— Скільки дасте за них? — запитав я.

Чоловік поміркував, потерши кулак по підборіддю, і, задумавшись, сказав:

— Тридцять п’ять гунтів.

— Гунти? — здивовано прошепотів я.

Я ніколи раніше не чув цього слова. Це була валюта? Якщо так, то Роберт ніколи не згадував про неї. Чи багато це чи мало? Я не мав поняття, ані про це місце, ані про цей світ. Я лише зараз почав задумуватися про такі очевидні речі, про які мав би подумати з самого початку.

Поглянувши на продавця, я помітив на його обличчі легку усмішку. Він явно був задоволений.

— Добре, — сказав я, протягуючи трави.

Чоловік забрав їх і віддав мені важчий мішок. Відкривши його, я побачив монети з цікавим символом, який був на кожній з них.

Ходячи ринком, я не зміг продати все—лише частину товару, але й цього вистачило, щоб заробити перші гроші. На початок, мабуть, досить.

Стоячи біля торгового воза, я задумався. Що робити далі? Думати було важко—тягар усього, що сталося, не відпускав. Цей світ залишався для мене чужим, і хоча його правила мені не подобалися, доводилося їх приймати.

Після кількох марних спроб я зрозумів, що розпитувати перехожих — марно. Люди або зневажали мене, або просто не хотіли говорити. Ніхто не зупинявся, ніхто навіть не питав, чого я хочу. Здавалося, що я для них просто порожнє місце. Це дратувало, але водночас змушувало задуматися. Якщо вони так реагують на мене, значить, я відрізняюся від місцевих. Чим саме? Манерами? Виглядом?

Я перевів погляд на знайому будівлю попереду. «Мідний келих». Уже був тут разом із Робертом. Ми тоді замовили м’ясо, і він мав рацію — воно було справді найкращим у місті. Пам’ятаю, як він пив ель, розслаблено відкинувшись на стільці, а я просто їв, прислухаючись до балачок навколо. Це місце завжди було шумним — п’яні голоси, брязкіт кухлів, сміх.

Але тепер я прийшов сюди не за їжею.

Таверни — це місця, де люди п’ють і говорять, забуваючи про обережність. Якщо десь і можна дізнатися щось корисне, то саме тут.

Я вдихнув на повні груди й, не гаючи часу, відчинив двері, заходячи всередину.

Увійшовши всередину, я одразу помітив, що майже всі столи були зайняті. Люди голосно сміялися, пили ель і жваво розмовляли. У приміщенні панував гамір, а в повітрі витав змішаний запах алкоголю, диму та смаженого м’яса.

На невеликій сцені, яку я раніше не помічав, танцювала жінка з темно-каштановим волоссям. Вона була в яскраво-червоному, доволі відкритому вбранні, що підкреслювало її фігуру. Під ритмічну музику, яку грав неподалік чоловік, вона рухалася плавно та граційно. Від неї було важко відвести погляд.

Я перевів увагу на відвідувачів, шукаючи серед них тих, хто міг би поділитися корисною інформацією. Але більшість виглядала або надто п’яною, або зайнятою власними справами.

Бар виявився більшим, ніж я думав. На другому поверсі теж були відвідувачі. Піднімаючись нагору старими скрипучими дошками, я відчув, що ще трохи — і вони тріснуть під моєю вагою.

На верхньому рівні за одним зі столів сиділи троє чоловіків, заглиблених у картярську гру, дуже схожу на покер. У центрі столу горіла маленька свічка, кидаючи тьмяне світло на розкидані карти та купу гунтів. Один із чоловіків саме вигравав — його обличчя розпливлося в самовдоволеній усмішці, коли він загрібав монети до себе. Видно було, що всі троє вже випили чимало елю.

Раптом один із них, ближчий до мене, підняв погляд і гучно вигукнув:

— Ще елю принесіть! — його голос трохи тремтів, і він раптово гикнув.

— Іду, іду! — пролунав дівочий голос.

Невдовзі до них підійшла офіціантка, несучи кухлі, а чоловіки, ніби забувши про все на світі, знову потягнулися до напою.

В той момент один із них раптово знову гикнув, і ми почули, як чоловік намагався приховати це, швидко піднявши келих. Його товариші лише засміялися і поглумилися з нього.

— Чорт, повільніше пий, а то зараз легені виплюнеш, — пожартував один з них, коли чоловік зробив ще один ковток і знову гикнув.

Коли вони закінчили попередню партію й готувалися роздавати нові карти, я підійшов ближче, взяв вільний стілець і швидко сів біля них.

— Можу приєднатися? — спокійно запитав я.

Вони здивовано втупилися в мене. Очевидно, не чекали побачити тут когось нового.

— Звичайний хлопець... Так що, зіграю?

Я ще не встиг як слід сісти, як карти вже були роздані. — Тільки на гунти, без образ, — повторив один з чоловіків, посміхаючись. — Домовились, — кивнув я, поклавши кілька монет на стіл.

Перша партія. Я намагався зосередитись, дивився на їхні обличчя, на руки, на те, як вони ставили фішки. Але гра закінчилась швидко — я програв. Один із чоловіків засміявся: — Новенький, гадав, що нас тут легко обіграє? — Просто розігріваюся, — спокійно відповів я, не зводячи з них погляду. — Ха, самовпевнений! Давай, ще раз, якщо не боїшся втратити ще кілька монет.

Я знову поставив. Під час гри почав говорити: — Ви давно в цьому місті? — У Вагнері? Та ми тут часті гості. — Вагнер? — перепитав я. — Ага, торгове королівство. Хоч король наш трохи жлобуватий, — буркнув один. — А як його звати? — Ха, не лізь поперед карт, хлопче, — підморгнув він. — Якщо виграєш, може, скажемо.