Глава 1.3

Небо тріснуло, немов стара картина, яку хтось безжально роздирав на шматки. Я почув, як простір навколо мене почав тріщати, ніби крихке скло, що ось-ось розлетиться на друзки.

Гостре світло сліпило очі.

Я спробував закричати, вхопитися за реальність, але все довкола падало в порожнечу.

Весь світ розсипався…

Я різко вдихнув і відкрив очі.

Моє серце скажено калатало.

Я лежав на холодній, вологій землі. Дощ все ще лив, але тепер здавалося, що він був реальним.

Я прокинувся.

Дощ досі лив, а навколо був лише кошмар. Я не міг зрозуміти, що мені робити. Відчуття безвиході переповнювало мене. Ідей не було, лише слабкість і омерзіння від запаху крові та смерті, які вивітрювалися з кожного куточка цього жахливого місця.

Повільно піднявшись, я знову подивився на Роберта. Він був чудовим чоловіком, і я впевнений, що став би чудовим батьком, якби не все це…

— Пробач... — прошепотів я, намагаючись стримати сльози, що мимоволі наверталися.

Я розплющив очі, і погляд зупинився на уламках. Мої руки, все ще тремтячі від пережитого, почали шукати в них щось корисне. Знайшовши лопату серед уламків, я почав копати могилу для Лії та Роберта. Кожен удар лопати відгукувався болем в душі. Я молився, хоч і не знав, до кого чи чого. Обіцяв їм, що помщуся. Обіцяв відновити те, що було знищено.

Коли могила була готова, я тихо уклонився, поклавши руку на землю, і мовив:

— Вибачте мені… Я не зміг захистити вас. Але я помщуся.

Зібравши сили, я вирушив через хащі до лісу. Йшов тихо, обережно, відчуваючи, як кожен крок додає ще один камінь до моєї совісті. Вийшовши з лісу, я побачив воза, де ми з Робертом залишили коней. Вони стояли, мовчазні й тихі, наче нічого не трапилось. Ніхто не міг їх звільнити від цього безвиході.

Я підійшов до воза, взяв яблуко і погладив коней, намагаючись заспокоїти їх. Вони не відповіли, лише спокійно стояли. Тоді я сів у віз, вирішивши, що єдине місце, куди я можу відправитись, — це місто.

Звернувши віз, я поїхав. Шлях був важким. Дощ і гроза розмили дорогу, роблячи її важкопрохідною. Бруд і калюжі ускладнювали рух, і я зрозумів, що шлях займе набагато більше часу, ніж я очікував.

Весь цей час я відчував тягар на душі — важкий, як камінь. По ночах мені не давали спокою кошмари. Я чув крики про допомогу, бачив вогняні спалахи, наче те жахливе видиво не полишало мене. Відчуття безсилля і страху охоплювали мене знову і знову.

Хоч минуло лише два дні, але за цей час я ледве не збожеволів. Моя свідомість почала давати тріщину. Я шепотів сам до себе, просячи хоч би мить спокою, щоб хоча б заснути і не бачити цих кошмарів.

Навіть мої благання не допомагали – кошмари не відпускали мене. Я намагався боротися, стримувати цей жах, але марно. Тіло, як і розум, не витримали.

Я відключився.

Сон не приніс нічого, окрім темряви. Навколо була лише пустота, безмежна й поглинаюча. Але найголовніше – стало тихо. Я більше не чув ні голосів, ні звуків, ні вогню.

Я дозволив собі відчути спокій цієї миті, насолоджуючись тишею, яка нарешті заполонила мою свідомість. Без шепоту голосів, без криків, без страху. Лише ця неймовірна тиша, що огортала мене, даруючи хоч мить спокою. Відчуття було дивним, майже як втеча від реальності, від усіх тих жахів, що переслідували мене.

Я дозволив собі відпочити, просто віддатися цьому моменту. Я не знав, як довго триває це відчуття, але кожна секунда була як цінний дар. Моя свідомість більше не тягнулася до кошмарів, не шукала відповіді на питання, які не мали сенсу.

Але, як завжди, цей спокій був тимчасовим. Я відчув, як мій розум починає повертатися до реальності. Це було неминуче. Щось невидиме, але вперте, тягло мене знову до світу, де все ще існували крики, жахи й безнадія.

І ось, я прокинувся. Тиша більше не була зі мною. Мій розум заповнився шумом і тривогою. І хоч я знову був у світі, де все було складно й жорстоко, я не міг забути ту хвилину тиші, що була такою спокійною і безтурботною.