Глава 1.2

Я довго не міг заснути. Роберт тихо сопів поруч, згорнувшись серед тюків, а я лежав на спині, дивлячись у зоряне небо. Його слова не виходили з голови.

"Я не готовий. Думаю, що буду поганим батьком."

Роберт завжди здавався мені людиною, яка не боїться нічого. Сильний, впевнений, він навчав мене володіти мечем, давав поради. Але зараз… Він сумнівався. Він боявся.

Я згадав своїх батьків. Чи вони теж боялися, коли дізналися, що я народжуся? Чи сумнівалися? Чи думали, що не впораються?

Вітер холодив обличчя, приносячи запахи ночі—прілого дерева, диму, трохи прянощів, що залишилися на ринку.

"Ти будеш хорошим батьком," — сказав я йому. Але чи вірив я сам у це?

Раптом у голові промайнув інший спогад. Мої сни. Ті, в яких я бачив дівчину. Чому вона так часто з’являлася? Її очі, її погляд… Що вона означає для мене?

Я стиснув пальці, намагаючись відігнати зайві думки. Треба було спати. Завтра знову доведеться їхати, знову шукати шлях у цьому світі.

Та сон усе не приходив…

Ніч видалася довгою. Я заплющував очі, намагаючись відпочити, але думки не давали спокою. Лише під ранок вдалося трохи задрімати, та це не принесло полегшення.

Ранок зустрів нас холодним вітром і розмитим світлом сонця, що пробивалося крізь хмари. Роберт сидів, потираючи скроні, і явно почувався не найкраще.

— Голова тріщить… — пробурмотів він, масажуючи собі чоло.

Я всміхнувся.

— Треба було менше пити елю.

Роберт зиркнув на мене, але сперечатися не став. Ми швидко зібрали речі й вирушили в дорогу. Віз рипів колесами по кам'янистій дорозі, кінь монотонно ступав уперед. Ми мовчали, кожен заглиблений у свої думки.

Чим ближче було село, тим більше я відчував дивний неспокій. Роберт, схоже, теж це відчував—його пальці міцно стиснули віжки, а щелепи напружилися.

Та коли ми звернули за пагорб, неспокій перетворився на жах.

Над селом здіймався густий чорний дим.

— Ні… — хрипло видихнув Роберт.

Я глянув на нього й помітив, як по його обличчю пробіг холодний піт. Очі розширилися, і, не встигнувши навіть слова вимовити, він зіскочив з воза.

— Роберте, зачекай! — крикнув я, але він уже мчав уперед.

Я затримався лише на мить, намагаючись усвідомити, що відбувається, а потім кинувся слідом.

Я ще ніколи не бачив, щоб Роберт біг так швидко. Він ніби не відчував ні втоми, ні перешкод, що траплялися на шляху. Кущі дряпали мені обличчя, ноги ковзали по землі, але я не зупинявся.

А потім я вибіг на пагорб і… завмер.

Село горіло.

Полум’я охопило дерев’яні будівлі, пожираючи їх із тріском. Повітря було густе від диму, що роз’їдав очі. Крізь вогонь і хаос я бачив людей у чорних плащах і масках. Вони пересувалися серед будинків, мов тіні, холоднокровно вбиваючи всіх, хто траплявся їм на шляху.

Крики.

Вони різали повітря, змішуючись із ревом полум'я та брязкотом зброї.

Я стиснув кулаки, намагаючись дихати рівно. Серце калатало в грудях. Страх, холодний і липкий, стискав мене зсередини.

"Лія…"

Я різко схаменувся. Вона ж вагітна.

Не роздумуючи, я кинувся вниз.

Біг, перестрибуючи через уламки, уникаючи падаючих балок. Чув, як когось добивають позаду, чув благання про допомогу, але не зупинявся. Я мав дістатися до дому.

Будинок Лії палав.

Полум’я виривалося з вікон, жар відчувався навіть здалеку. Я кинувся до дверей і потягнув за ручку—заклинило.

— Чорт!

Я відступив на крок і з усієї сили вдарив плечем. Раз. Два. Три. Двері з тріском відчинилися, і я увірвався всередину.

Дим забивав легені. Повітря було гарячим, немов у печі. Я озирнувся… і серце похололо.

Лія лежала на підлозі. В її одязі виднілися темні плями крові.

— Ліє! — я кинувся до неї.

Але не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунав чужий голос:

— Любов… Хіба це не чудово?

Холод пробіг по моїй шкірі.

Я повільно обернувся.

Переді мною стояв високий чоловік. Біле волосся, карі очі, довгий чорний плащ, що розвівався від гарячого вітру. На поясі—два кинджали.

Він усміхнувся.

Я не встиг навіть зреагувати, як його рука стисла мою шию, піднімаючи мене над землею.

Повітря миттєво почало закінчуватися. Я хапав ротом кисень, але легені не слухалися. В очах потемніло.

— Ти слабкий… — спокійно сказав він, ще сильніше стискаючи пальці.

Свідомість почала тьмяніти.

Раптом щось важке й потужне врізалося в нього, змусивши відлетіти назад. Я впав на землю, хапаючи ротом повітря.

Переді мною стояв Роберт.

Але це був не той Роберт, якого я знав.

Його кулаки стискалися, очі палахкотіли люттю, а кожен м’яз напружився, ніби готовий розірвати ворога.

— Втікай! — гаркнув він, не відводячи погляду від противника.

Я хотів щось сказати, але він ще голосніше закричав:

— Бігом, Шоне!

Я стиснув зуби й побіг.

Все довкола зливалося в один кривавий вихор—полум’я, зруйновані будинки, понівечені тіла.

Я майже добіг до лісу, коли раптом земля під ногами зникла.

Я не помітив яму.

Все закрутилося, і я покотився вниз.

Останнє, що я відчув—різкий біль у голові.

Світ поглинув морок.

Морок огорнув мене. Я не відчував нічого, крім глухого болю в голові, що луною розходився тілом.

Спочатку була лише темрява. Потім з’явилися звуки—глухі, далекі, ніби я слухав їх з-під води. Серце стукало в скронях.

Щось холодне торкнулося мого обличчя. Спершу одна крапля, потім ще. Вони повільно стікали шкірою, змішуючись із кров’ю і брудом.

Я слабо ворухнув пальцями. Під руками—вологий ґрунт, камінці, що боляче впивалися в долоні. Повітря було важке, сире, віддавало глиною і прілим листям.

Я розплющив очі. Слабке світло пробивалося крізь щілини між камінням угорі. Я лежав на дні глибокої ущелини, а з темного неба повільно сипався холодний дощ.

Важко вдихнувши, я поворухнувся. Біль прошив спину, але я стиснув зуби й почав підніматися. Каміння було слизьке, з нього стікала вода. Пальці знову і знову зривалися, залишаючи на виступах сліди крові.