Глава 1.1

Оглянувши місцевість і повернувшись, я відчинив двері в кімнату й побачив чоловіка та жінку, яких уже зустрічав раніше.Вони сиділи за столом і насолоджувалися їжею. Чоловік, помітивши мене, жестом запросив сісти з ними.

Я присів. Біля мене стояла миска з чимось, схожим на кашу, від якої ще підіймався легкий пар. Взявши ложку та спробувавши страву, я здивувався – це було доволі смачно, такого я ще не їв. Новий смак, новий досвід.

Поки я їв, вони не зводили з мене погляду. В їхніх очах читалося бажання щось сказати, але вони мовчали.

— Можеш щось розповісти? — раптом озвалася жінка. Її голос звучав спокійно, але водночас у ньому чулося нетерпіння.

Я відклав ложку і подивився на них. Вони чекали моєї відповіді. Що сказати? Розповісти все чи краще промовчати? Я досі не міг повірити, що це реальність, а не сон.

— Що ви хочете почути від мене?

— Для початку, як тебе звати?

— Шон.

У цей момент вони переглянулися. Чоловік спокійним поглядом подивився на мене й представився:

— Я — Роберт. А це Лія, моя дружина.

Він кивнув у її бік, і вона лише ствердно кивнула головою, не промовивши ні слова.

— Як ти опинився у воді?

Його питання було трохи неочікуваним, але цілком логічним.

— Не помітив обрив і впав у воду, — коротко відповів я.

Частково це було правдою. Я не хотів розповідати про зустріч із тією сутністю. Варто було лише згадати її, як по тілу пробігли мурашки, а дихання стало важчим. Лія, помітивши мій стан, м’яко сказала:

— Ти, мабуть, ще втомився. Ми зайдемо пізніше.

Вона встала, взяла Роберта за руку й повела його до виходу. Двері за ними лише злегка зачинилися.

Я справді почувався виснаженим. Хотілося додому. Знову побачити маму, почути її ніжний і добрий голос. А що як я більше ніколи її не побачу? Ні її, ні друзів, ні батька?.. Від цих думок ставало тільки гірше. Очі наповнилися сльозами, що одна за одною скочувалися по щоках, падали на підборіддя, а звідти — на підлогу...

На вулиці поволі сутеніло. Люди розходилися по домівках, у вікнах почали загорятися свічки. Вийшовши з дому, я глянув у небо — воно вже встигло вкритися зорями. Прохолодний вітерець лагідно торкався шкіри.

Я присів на землю, ще теплу від денного сонця, і милувався вечірнім заходом. Ми часто робили так із мамою: сиділи поруч і розповідали одне одному смішні історії. Вона була доброю людиною, ніколи не підвищувала голосу, любила природу… Напевно, я вдався в неї. Природа теж завжди манила мене. У ній є щось особливе, щось, чого більше ніде немає. Шкода, що не кожна людина це розуміє...

Проходили дні, тижні, можливо, й місяці. Я перестав рахувати час — він наче втрачав для мене значення. Дні минали надто швидко, змішуючись між собою, залишаючи після себе лише спогади про спокій та тепло, яке я давно забув.

Життя тут було розмірене й навіть чудове. Роберт, як я дізнався, був головою села, яке називалося Вітрове. Він не лише керував людьми, а й допомагав їм: то порадою, то справою. Його поважали, до нього дослухалися, і я розумів чому. Він умів бути серйозним, приймати важливі рішення, але водночас залишався простою, відкритою людиною, з якою можна було поговорити про що завгодно.

Лія, його дружина, була повною протилежністю його строгості. Вона була теплою, усміхненою, сповненою життя. Вона готувала смачні страви, піклувалася про кожного, хто потребував допомоги, і в її очах завжди було щось ніжне, материнське.

Ми часто сиділи за вечерею й говорили про різні речі, як справжня сім’я. Роберт розповідав історії з минулого, іноді смішні, іноді сумні. Лія жартувала, кидаючи на нього лукаві погляди, а я просто слухав їх, відчуваючи дивне тепло в грудях. Це було щось нове, що я не відчував давно — справжнє тепло, від якого зникала тривога в серці.

Я часто думав про те, як вони на мене дивляться. Їхні погляди були іншими — не такими, як на інших людей чи дітей у селі. Вони бачили в мені щось більше. Чи я просто собі це накручував? Але щоразу, коли я ловив на собі їхні очі, в них було щось більше, ніж просто доброзичливість.

З часом я почав усвідомлювати, що вони стали для мене не просто людьми, які дали мені прихисток. Вони стали сім’єю. Роберт став для мене тим батьком, якого мені завжди не вистачало. Його впевненість, сила, турбота — усе це змушувало мене відчувати те, чого я не відчував багато років.

Чи правильно це? Чи правильно дозволяти собі прив’язатися? Я не знав. Але коли вечорами ми разом сміялися, коли Лія приносила мені теплу ковдру, бо «ніч сьогодні холодна», коли Роберт кидав мені дерев’яного меча і казав: «Давай, покажи, що вмієш», я відчував себе… вдома.

В один із тих днів, коли ще сонце було високо, а я сидів у кімнаті, раптом у двері постукали. Я підняв голову, і за мить двері відчинилися, в порозі стояв Роберт. На його обличчі була усмішка, а на поясі висів невеликий меч, що спокійно звисав на мотузці.

— Не хочеш поїхати зі мною?

Мені стало цікаво від такого питання, але я не поспішав відповісти, намагаючись зрозуміти, чого він від мене хоче.

— Куди?

— Побачиш, якщо поїдеш.

Інтрига наростала, але я не встиг розміркувати, бо Роберт уже пішов, лише почавши чути його останнє слово.

— Чекаю...

Швидко покинувши кімнату, я вибіг на вулицю. В повітрі ще не вщухала спека, але вітер приніс з лісу легку прохолоду. Я побачив невеликий віз, майже повний мішками. Біля воза Роберт розмовляв з іншими жителями. Підходячи ближче, я побачив, що в мішках були овочі, фрукти, а також дивні трави, яких я ще ніколи не бачив — із незвичними кольорами, наче вони прийшли з іншого світу.Мене охопила цікавість, я ще не міг зрозуміти, що це за трава.

— Ну що, вирішив?

Обернувшись, я побачив Роберта, який стояв прямо переді мною, його погляд був спокійним, але в очах читалася радість.

— Їду з тобою, — спокійно відповів я, дивлячись на нього, відчуваючи, як в серці наростає хвиля захоплення і тривоги водночас.

У його очах було видно радість — він чекав цих слів. Роберт заліз у віз, і, посміхаючись, показав, щоб я теж залазив. Залізти було легко, хоча віз трохи хитався. Жителі прив’язували коней до воза, і коли все було готово, ми вирушили в бік лісу.Віз хитався через нерівну дорогу, і я відчував, як кожен рух приносить нові враження: запах свіжої землі, шелест листя і навіть далекий звук пташиного співу. Усе це створювало відчуття новизни, наче я вперше вирушав у подорож, і не знав, що мене чекає.