Глава 1

Я відчував легкість у тілі, не відчуваючи дискомфорту чи болю. Лише приємний прохолодний вітерець обтікав мене.Я відчував легкість у тілі, не відчуваючи дискомфорту чи болю. Лише приємний прохолодний вітерець обтікав мене.Відкривши очі, я побачив яскраве, світле небо і велике сонце, що сяяло над головою.

Повільно присівши, я оглянувся навколо і був шокований.Навкруги простягався густий ліс, а вдалечині виднілися гори.

Де це я? І що я тут взагалі роблю? Невже це сон?

Вставши, я намагався зрозуміти, що сталося. Я пам'ятав усе — як погано було в кімнаті,але це не могло бути сном. Я відчував дотик трави, дерев, і холодок від вітру. Це було справжнє, це було реальне.

Серце шалено билося в грудях, пальці тремтіли, а в легенях раптово забракло повітря.Це не могло бути реальним. Просто гра свідомості, жорстока і нещадна.Галюцинація, що здавалася надто справжньою.

Я підвів голову, намагаючись втриматися на ногах. Сонце повільно тонуло за горизонтом,розчиняючись у горах. Здавалося, вечір насувався швидше, ніж мав би, стискаючи мене в холодних обіймах ночі. Паніка пульсувала в жилах, не відступаючи, розростаючись з кожною секундою. Я не знав, де я, не знав, що робити.

Залишатися на місці було неможливо. Я зробив глибокий вдих і рушив у бік гір, єдина думка в голові—знайти людей. Або хоча б щось, що не змусить мене збожеволіти.

Я йшов усе далі й далі, сподіваючись, що скоро виберуся, але з кожним кроком ліс ставав густішим і темнішим. Гілки чіплялися за одяг, повітря ставало важким, а тиша – гнітючою.

Продираючись крізь кущі, я раптом почув звуки, схожі на кроки. Серце пропустило удар, а потім закалатало ще швидше.Радість охопила мене – можливо, це люди! Я вийшов уперед, почав гукати…

Але назустріч мені не вийшли люди.

З тіні виступила сутність – велика, вища за людину, вся в чорній броні, з якої щось темне сочилося, наче смола.Її обличчя було приховане, але в темряві горіли очі, в яких не було нічого – тільки порожнеча.

Воно видавало дивні, низькі звуки, ніби шепотіло або гарчало. Воно дивилося просто в мої очі… Ні, глибше – немов пронизувало душу.

Страх сковував тіло, змушував легені судомно хапати повітря. Я не міг поворухнутися.

Сутність зробила крок уперед.

Щось клацнуло в моїй свідомості, і я різко рвонув назад.

Я біг щодуху, не озираючись. Адреналін гнав мене вперед, змушував ноги працювати швидше, ніж будь-коли. Гілки били по обличчю, терен різав руки, але я не зупинявся.

Аж раптом нога зачепилася за щось тверде. Все сталося за секунду—мене потягнуло вниз, і я з тріском гепнувся на землю. Різкий біль прострілив ногу, змусивши мене стиснути зуби.

Спробувавши підвестися, я відчув, як біль у нозі лише посилюється. Це був або сильний забій, або вивих. Я стиснув зуби, намагаючись не панікувати, але що далі – не уявляв. Навколо не було нічого, що могло б мені допомогти.

І тоді я знову почув кроки.

Холодний страх пробіг по спині. Він так швидко мене наздогнав?

У мене не було вибору. Я почав якомога швидше повзти до найближчих кущів, пригнічуючи біль. Щойно я сховався, як просто переді мною з’явилася ця сутність.

Вона стояла зовсім поруч.

Я прикрив рот рукою, стримуючи подих, і почав повільно відповзати назад…

І раптом земля під рукою осипалася.

Все сталося за мить – мене потягло вниз, я покотився схилом, гілки хльостали по обличчю, каміння боляче било по тілу. Я намагався зачепитися хоч за щось, але не встиг.

Різкий звук води – і наступної миті мене поглинув холод.

Я опинився в річці.

Сильна течія підхопила мене, несучи вперед. Я борсався, намагався дістатися до берега, але вода була надто стрімкою. Кожен рух здавався марним, кожна спроба – безглуздою.

І тоді я не побачив камінь, що виринав з води просто переді мною.

Різкий удар.

Темрява.

Я плив у темряві, течія лагідно підхоплювала мене, ніби намагаючись заспокоїти. Але біль у кожному м’язі нагадував, що це не був сон. Холод пронизував до кісток, і я не міг навіть поворухнутися.

Очі важко розплющилися. Переді мною мерехтіло щось яскраве, схоже на полум’я, але його обриси були нечіткими, розмитими. За ним — тіні людей, що перемовлялися, але їхні голоси тонули в густому мороці. Я спробував упіймати хоч одне слово, та в наступну мить темрява знову поглинула мене.

І тоді прийшов сон.

Світ був тихим, наповненим золотавим сяйвом. Пагорби вкривала висока трава, що погойдувалася від легкого вітерцю. Вгорі, на вершині схилу, розлогими гілками тягнулася до неба величезна вишня.

Я рушив угору і помітив її.

Вона сиділа під деревом, одягнена в білосніжне плаття, що майже світилося на фоні насиченої зелені. Довге червоне волосся спадало на плечі, а в руках вона тримала книгу, зосереджено водячи пальцями по рядках. Вона була поглинута читанням, не помічала мене…

Я зробив крок ближче.

Її пальці завмерли на сторінці, очі піднялися. І в них з’явилося щось — ніжність, знайомість, таємниця. Вона відклала книгу, а куточки її губ піднялися в усмішці.

— Що я тут роблю? — мій голос був охриплим, ледь чутним.

Вона мовчала, але я бачив, як її губи рухаються, ніби вона намагалася щось сказати… та слів не було.

Вона підняла руки, запрошуючи мене підійти.

Я ступив уперед.

І світ розлетівся.

Розколовся, ніби скло.

Темрява.

Я здригнувся і прокинувся, облитий холодним потом.

Поклавши руку на обличчя, я відчував, як серце не припиняло швидко битися. Оглянувшись, побачив, що знаходжуся в кімнаті. Біля мене стояв стіл, на якому тьмяно жевріла невелика свічка. У дальньому кутку височіла велика дерев’яна шафа, вкрита павутинням — здавалося, нею давно не користувалися.

Я повільно сів, і в ту ж мить мене охопило здивування, змішане з шоком. Я був голий. Лише мокра тканина, перев’язана на руках ногах та грудях.

— То ти вже прокинувся? — незнайомий голос порушив тишу кімнати.

Я повернув голову до дверей і побачив молоду жінку — на вигляд років двадцяти п’яти. Темно-каштанове волосся спадало хвилями на плечі, а на ній була стара, трохи порвана сукня. В руках вона тримала акуратно складений темний одяг. Зайшовши в кімнату, поклала його на стіл, а тоді кинула на мене погляд.