Розділ 21

****

-Тут хтось є? - Озвалась дівчина, входячи до ангару.
- Привіт! - Раптово перед Мілою з’явилась Віра.
- Ви знаєте щось про мою маму? Чому мовчали раніше? - Мілана з тривогою допитувала жінку.
- Знаю, Мілано... - Віра підійшла ближче. - Твоя мама - я.
- Ви?.. - Дівчина оторопіла.
- Я! - Посміхнулась жінка і обійняла Мілу так, ніби чекала на цю мить усе життя.

До ангару вбіг Арсеній, а за ним і Ден. Але обійми "матері" миттєво змінились - її рука ковзнула до пістолета, який тепер впирався в голову Міли.
- Я чекала на тебе, Рондеро, - холодно усміхнулась Віра. - Зброю на підлогу! - Крикнула вона, коли Арсеній дістав пістолет.
- Що ти робиш?.. - Прошепотіла Мілана.
- Ах, Рондеро, - Проігнорувала її Віра. - Знаєш, найкраща смерть - від рук коханої. І я подарую тобі саме таку. Марк! - Крикнула вона, і хлопець приніс ще один пістолет.
- Бери! - Віра втиснула зброю в руки Міли. - Стріляй у нього!

- Віро! - Вигукнув Денис, ставши перед Арсенієм.
- Відійди!
- Тітко, схаменися! - Хлопець рушив ближче, та жінка навела пістолет на нього.
- Я сказала - відійшов!

- Тьо... - Ден не встиг договорити. Постріл. Біла сорочка забарвилась кров’ю, хлопець повалився на підлогу.
- Денис! - Скрикнула Міла.
- Сестричко... - Простогнав він. Він ще живий, ще дихає. Його можна врятувати. З очей дівчини покотились сльози. Пістолет біля скроні тиснув сильніше.

- Ніколи б не подумала, що у смерті такі рідні руки... - Гірко усміхнулась Мілана.
Віра розсміялась.
- Нічого особистого, доню. Таке вже життя.

Слово "доню" з її вуст звучало особливо огидно.
- Стріляй! - Наказала вона.
- Ні! - Міла стисла зуби.
- Міло, стріляй! - Закричав Арсеній. Сльози текли з його очей. Він не міг дозволити їй постраждати. Він мав захистити її - навіть ціною власного життя.

- Я кохаю тебе... - Прошепотіла дівчина, і знову заплакала. Її руки тремтіли. Серце хлопця болісно стислося. Не так він хотів чути ці  слова.

- Як мило! - Штучно усміхнулась Віра. - Я розчулена! - З сарказмом додала вона. - Досить нюнь. Або ти - або тебе! - Пістолет пригорнувся до скроні ще щільніше. - Стріляй!-Жінка вистрелила в стелю.-ДАВАЙ!

- За що ти так зі мною?.. - Нова хвиля сліз сколихнула дівчину.
- Влада тримається на жертвах, - Спокійно відповіла Віра, поглянувши на Арсенія. - Моя жертва - він.

- Чому вона? - Запитав Арсеній.
- Щоб ти відчув те, що відчував мій син, коли його вбила кохана… за твоїм же наказом! - Голос жінки надломився, з очей скотились сльози. - Мій єдиний син... мій Тед!

- Єдиний?.. - Прошепотіла Міла. Її світ розвалився. Вона все ще вірила, що мати її любить, жалкує. А натомість у Віри було інше життя. Без Міли.

- Мені це набридло! Стріляй! - Віра зняла запобіжник і приготувалась до пострілу.

- Ніколи... - Тихо сказала дівчина й опустила зброю. Вона кохає. І не здатна натиснути на курок, навіть ціною власного життя.

- Міло, ні! - Закричав Арсеній. - Стріляй! Я прожив своє... - Він був розбитий. Віра тріумфувала. Її ворог страждав - саме цього вона прагнула.

- Закоханий вовк уже не хижак, так, Рондеро? - Єхидно всміхнулась вона. - Але твоє кохання тебе й погубить.

Вона стиснула палець на спусковому гачку - але не встигла.
Постріл пролунав раніше.

Денис. Його куля влучила точно в ціль. Віра впала на підлогу. Серце, повне ненависті, зупинилось. Вона не вважала його ворогом. Дарма.

Він уже одного разу втратив сестру. Вдруге - не дозволить.

- Денис! - Міла кинулась до брата. Він витратив всі сили ,щоб дістати пістолет.
- Тримайся, братику, швидка вже їде! - Вона обійняла його міцно. - Не заплющуй очі, молю тебе!..

Але скільки б вона не благала - Денис таки заплющив їх.

- Денис!.. - Мілана трусила його, та він більше не відкривав очей.