Розділ 4. Аліна.

Аліна.
Я з В'ячеславом завершили створювати вірус, й сьогодні мені прийшов доступ на нижній поверх будівлі.
— Ми зробили це! — з великим задоволенням й азартом говорить мій колега...
Я мовчу, з острахом виходжу із ліфта. Повсюди темно. В'ячеслав впевнено йде, я за ним. Заходимо в мало освітлену кімнату, де сидить два молодих чоловіка.
— В'ячеслав! Вітаю!
— Це новенька? — заговорив другий чоловік.
— Аліна! — я простягла руку, та даремно, її ніхто не потис.
Слова про новеньку, й усмішки чоловіків не говорили ні про що добре... Цікаво, яка я за рахунком працівниця?
— Аліно, це Степан та Артур!
Я почула гуркіт в сусідній кімнаті, це одразу відволікло мене від спостерігання чоловіків... Степан, світло русий в окулярах чоловік, помітив що мене зацікавило...
— Ходи, покажу тобі, результати.... Вашої роботи — знову посмішка.
Я пішла за ним, відчинилися двері...в кімнаті без вікон, й меблів, порожньо, посередині тільки стоїть комп'ютер.
— Виходи друже! — покликав когось Степан.
Я знову почула звук. Й просто нізвідки матеріалізувався чорний дим.
Я прикрила рукою рота, щоб не заверещати... Диму ставало все більше, аж поки перед нами не стояла постать чоловіка без обличчя. Чоловіка це гучно сказано, це скоріше чудовисько із чорного диму.
— А ти гарно тримаєшся, як для людини, що побачила Детмена!
— Детмена?
— Так, це вірус, над яким ти працювала з В'ячеславом. Красень!
— Як таке може бути?
— Усе дуже просто, скоро ти сама все побачиш!
— А як його зупинити?
— Зупинити? Навіщо зупиняти те, що сам створив...
Навіщо? Він це серйозно? Це ж вбивця, нічне жахіття, бездушна тварюка, яка заставляє людей вбивати! Це живий вірус, що заражає людей, що...
— Скільки їх є?
— Детменів? У нашій компанії 5 версій! В інших не знаю.
Засвітився екран комп'ютера Детмена, і він знову перетворився на дим і зник в комп'ютері...
— Робота...— прокоментував його зникнення Степан й зачинив двері.
У моїй голові щойно відбулась революція...й руйнування всіх існуючих бар'єрів.
Я вмовляла себе не панікувати, бо на моє місце прийде інша новенька, й не важко здогадатися, що буде зі мною...
Далі я наглядала, як високі технології створюють монстра Детмена, як створені моїми руками, пальцями програми вкладають у його свідомість...і я відчувала себе вбивцею...
Жахливе відчуття!
Я відсторонилась від зайвих думок, й зосередилась на роботі, я намагалась зрозуміти як зупинити монстра...
Ми просиділи за роботою до вечора, й разом вийшли з будівлі, В'ячеслав одразу пішов, Артур, був замкнутий й мало говорив, а от Степан був не проти поспілкуватись...
Ми зайшли в бар, де панувала гучна музика й сигаретний дим. Після кількох чарок, Степан став ще говіркішим.
— Навіщо він?
— Детмена? Не знаю, мене це мало цікавить! Мені дають завдання, я виконую й отримую грошову винагороду!
— А моральна сторона? — він гучно засміявся після моїх слів.
— Аліна викинь ці дурниці, бо закінчиш як твої попередники!
— Але послухай, гіпотетично, можна його знищити? Кожна програма, кожний вірус можна знищити, а Детмен...
— Ти з В'ячеславом записали програмний вірус, він ще не потрапив до мене з Артуром...
— І?
— Тоді його можна знищити, як просту програму чи вірус, та після того як за нього беремося ми. Назад дороги не має...
— Має бути.
— Давай краще вип'ємо! І проведемо гарно час.
— Степан, ти ж бачиш що відбувається у місті, поглянь кругом. Мені страшно...
— Моя порада, не дивись новини!
Порада? Та яка ж це порада! Мене обурювала його байдужість й точно не вписувалась у рамки моєї моралі.
До дому я прийшла пізно, Степан не хотів йти з бару й вмовляв мене ще посидіти.
Двері квартири були відчинені... Мене це насторожило, бо мама їх завжди зачиняла.
Я хотіла включити світло, клацала кнопку та марно...
Я не роззуваючись минула темний коридор, на щось наступила... Паніка в мені наростала як сніговий ком.
Я як натягнута струна, ще один дотик і смерть.
Я почула шум в кухні.
— Мамо. — тихо промовила...
Світло в кімнаті також не включалось і чим ближче я підходила до кухні, то все більше розуміла чому, бо я йшла по осколках лампочок.
Штовхнула двері, вони врізались у щось і пролунав глухий звук удару.
Моє серце рухалось швидше, чи то від страху чи від усвідомлення біди.
Мої очі звиклись із темрявою квартири, й бачила я краще. Крок у кухню і я розпізнала силует мами, на землі біля дверей.
Трішки далі лежала бабуся.
У сумочці я намацала балончик, стиснула до болю...
Знову звук, я вже знала, що вона стоїть позаду мене, біля вікна.
Я різко розвернулась, побачила Орисю, у білій футболці із чисельними плямами крові.
Я відшукала її погляд, хоч тут було темно, та я чітко бачила не сестру, а Його, Детмена.
Слова зайві, він не послухає мене, і не дасть свідомості Орисі проснутись.
Орися зробила крок до мене, плавний, ще один, вона мов пливла по підлозі, а я готувалась, щоб завдавати удару.
Бо я маю зупинити Його!
Я не зрозуміла як так швидко все відбулось, та біль отверезив мене. Я боляче вдарилась головою до столу, й натиснула на балончик. Крик Орисі. Я виграла кілька секунд, відповзла, й наткнулась на калюжу. Підсвідомо я вже знала, що це, та відганяла цю думку.
Орися знову біля мене, вхопила за волосся, потягла, я закричала від болю, намацала щось тверде і зі всієї сили вдарила Його.