Розділ 3. Кирило.

Кирило.
Я йду, не знаю куди, та мої ноги рухаються...Моя свідомість виринає час від часу, я борюся та... Воно мене перемагає...
Уривки спогадів крутяться в голові, прокручуються раз за разом...
Я сиджу за своїм стареньким ноутбуком, переглядаю фото в соцмережі, потім стрічку новин. Й розумію, що щось не так, моя увага настільки прикута до монітора, що відірватись не можливо...картинки змінюються, а моє самопочуття погіршується...
Чорний дим виходить з монітора, він живий...матеріалізується у темну істоту з білим обличчям без нічого, ні очей ні губ, носа... Моє серце б'ється так швидко, як це тільки можливо, мало не вистрибує із грудної клітки, відчутно б'є по ребрах.
Я хочу встати, втекти, відхилитись, відвернутися...будь-що, хоч один рух...та нічого в мене не виходить.
Цей монстр наближається і...розтворюється в мені! В мені! Я мовчки кричу, намагаюся керувати своїм тілом, мої старання безрезультатні...
Та найстрашніше, що він забирає і мій розум, мою підсвідомість.
Я підійшов до будинку, дзвоню у дзвінок, відчиняє двері дівчина, я її знаю, часто бачив фото у соцмережах. Та звідки я знаю де вона живе?
— Доброго вечора! — здивовано дивиться вона на мене.
Я мовчу, штовхаю її у будинок, заходжу за нею. Вона кричить, а я холоднокровно б'ю її головою об стіну, поки вона не замовкає.
Повсюди кров, та мене це не бентежить, я дістаю хустину, витираю руки й спокійно виходжу.
В дома я знову сідаю за ноутбук, гортаю стрічку соцмережі й вибираю нову жертву.