Розділ 2. Аліна.

Аліна.

Я зайшла у будівлю, витягла із сумочки ключ-магніт, звична, щоденна процедура.

Ліфт був переповнений, тому вирішила піднятись сходами й краєм ока зауважувала все, що могла побачити на кожному поверсі. А це дуже мало, тільки якщо хтось заходить, чи виходить, приблизно п'ять секунд часу, поки двері не зачиняться і таке буває не часто. Я піднімалась на восьмий поверх, і тільки на третьому побачила, що за зачиненими дверима: багато надсучасних комп'ютерів і працівників, які сиділи над ними.

Мені 29 і я уже рік працюю програмістом в іноземній компанії. Нічого про неї не знаю, і за контрактом, що я підписала при прийнятті на роботу, не можу нічого розповідати...Та розповідати нічого, бо повторюсь нічого про компанію не знаю.

Навіть інших працівників я не бачу, ми приходимо і виходимо у спеціально зазначений час, а усю інформацію, вимоги висилають на електронну пошту.

Шість годин я сиджу у маленькому кабінеті та розробляю програми для соціальних мереж. А потім у зазначений час виходжу, сама... Добре, що зарплатня висока, бо умови дивні...

Мене часто хвилюють результати моєї роботи, бо я не розробляю цілу програму, а частину, тільки один етап. Спочатку було важко адаптуватися до таких умов праці, та з часом звикла.

Уже два місяці я працюю над програмою, що несе в собі психологічний код... Я працюю над другим етапом і не знаю, як програма починається і як завершується. Але я точно розуміла, що вона несе у собі щось погане, що негативно впливає на людей.

Їдучи з роботи у громадському транспорті, я дивилась на людей на їхню поведінку і зауважувала, що все більший відсоток сидить у соцмережах. Ніхто не спілкувався між собою, ніхто не дивився у вікно на дорогу.

Я через свою роботу просто зненавиділа соцмережі, тому завжди спостерігала за людьми й зміни, що відбуваються мене відверто лякають...

На наступній зупинці, зайшла знайома, яка жила в моєму будинку, та переїхала і після того ми бачились не часто...

— Лізо! — гукнула я.

Та зовсім ніякої реакції, я проштовхнулась крізь натовп до неї.

— Лізо! — далі без відповіді, хоч я була зовсім близько.

Ліза дивилась у телефон, гортала стрічку соцмережі, і збоку я помітила рекламу програми над якою я працювала. Подруга виглядала дивно, очі червоні, навіть сльозяться, руки тремтять, а погляд... Мертвий, він нічого не виражав, ні смутку, ні печалі, ні роздратованості чи занепокоєння.

Я схопила її за руку, Ліза глянула на мене і не впізнала.

— Це я Аліна! Ліза...

Без реакції. Мене це налякало, бо я пам'ятала її, завжди веселу, усміхнену, яскраву та живу, а очі із сонячними зайчиками, так часто жартував хлопець з нашого під'їзду.

Я вийшла на Лізиній зупинці й прослідкувала за нею. Люди — зомбі у транспорті, я часто їх так називала, це одне... А подруга дитинства...

Вулицею я далі зустрічала перехожих, які мов приклеїлись до екранів і їхні вирази обличчя, очі були такими ж як у Лізи. Вони не дивилися під ноги, тому часто зіштовхувались одне з одним. На дорозі увесь час водії сигналили, бо люди переходили дорогу у не відповідних для цього місцях і не дивлячись на машини. Про світлофори мовчу...

У моїй голові лунала все одна і та ж думка «Що ж це коїться?»

Моя свідомість давала мені підказку, та я відганяла її, не хотіла вірити...

Я йшла поряд з Лізою, яка не помічала мене. Вона зайшла у багатоповерховий будинок, потім у ліфт, відчинила двері квартири, які навіть не були закриті на ключ.

Що я роблю?

Та відступати... Мене гнала вперед цікавість. Що ж це з Лізою!?

У квартирі було неприбрано, речі валялись просто на підлозі, повсюди чашки з кавою.

Ліза не дивилась на мене, вона наче була не тут... Вона поставила телефон на зарядку, сіла за стіл і відкрила ноутбук.

Знову зайшла у соцмережу і почала у стрічку додавати фото. Я оніміла, бо фото були кривавими, з мертвим тілом дівчини, і я її впізнала. Це однокласниця Лізи, вони сиділи за однією партою.

Я прикрила рот рукою, щоб не закричати... І продовжувала дивитись на екран зі сльозами, у стрічці були схожі фото, їх викладали уже інші люди, але з такою ж тематикою, із трупами людей, дехто викладав селфі, дехто просто мертве тіло.

До Лізи прийшли повідомлення, що її фото вподобали й навіть коментували.

Я взяла її телефон, що заряджався. Має ж бути причина цього божевілля?

Зайшла у соцмережу, і дивилась на неї очима програміста, я шукала програми, віруси й... Знайшла... Свій почерк я впізнала одразу.
Місяць тому я працювала над цією програмою.
При старті зараженої програми вірус випадковим чином обирає з наявних 128 варіантів визначену фразу і під час роботи «упроваджує» її в кожен 25-й кадр зображення. У першій версії вірусу не міститься ніяких явно небезпечних фраз. От деякі з них: «Краще попий пива», «Досить працювати – відпочинь», «Де твоя дружина?», «Windows зараз зависне!», «Знайди іншу роботу» тощо. Сприймаючи ці написи на підсвідомому рівні, багато хто починає нервувати, продуктивність праці та настрій падають. Вірус улаштований таким чином, що активізується винятково при роботі з програмами ділового характеру – текстовими та графічними редакторами, електронними таблицями, бухгалтерськими програмами.
А моя робота полягала у тому, щоб змінити код програми та ввести її у соцмережу.
Я це зробила, і відправила програму наступному спеціалісту, який доробляв розпочате мною...
О Господи, невже це я наробила?
Я не могла знаходитись у квартирі Лізи, я вийшла й уже надворі продовжувала думати. Моя програма не могла змусити людей до вбивства, підштовхнути, змусити про це думати... Але не до прямої дії!
Має бути ще щось?
Я зателефонувала до швидкої, не знаю чи вони допоможуть їй...
В дома я привіталась із мамою, бабусею, які не сидять в інтернеті, це добре, але... Моя молодша сестра Орися...
Я зайшла до неї, і... Той же результат, Орися сиділа біля монітора зі скляними очима й не відгукувалась на мій поклик.
Мене охопив страх. Як це зупинити?
Я підійшла до роутера, вирвала його з корінням із розетки й била ним об підлогу, аж поки не вибилась із сил.
— Аліна, що ти робиш? — мама дивилась на мене, як на божевільну.
— Рятую нас! Ні в якому разі не виходьте на двір, нікого не впускайте та слідкуйте за Орисею...
Не зрозумілий стан сестри, мене лякав, я не знала що робити. Вона все кричала й намагалась вийти з квартири, щоб добратись до інтернету.
Останньою краплиною були її агресивні напади.
Після чого я викинула усі гострі предмети з квартири...
Ранок і я не виспана.
Йду на роботу й думаю, як вияснити більше інформації, як зупинити це божевілля.
Уже в моєму кабінеті до мене на пошту приходить повідомлення, що мене переводять на наступний поверх...
Пропуск уже стоїть на столі, я беру свої речі й піднімаюсь на дев'ятий поверх.
Перед тим підписую в електронному варіанті документи про нерозголошення інформації.
Я побачила людей! Повірити не можу, що я працюватиму з людьми...
— Ти новенька? — звернувся до мене сивий чоловік.
— Так, я Аліна!
— Присідай, я роз'ясню твої нові обов'язки. Сподіваюся ти розумієш усю серйозність нашої роботи? І небезпеку?
Небезпеку він підкреслив...
— Ти допомагатимете мені й ще двом членам нашої команди створювати особливий вірус!
— Вірус?
Він справді сказав вірус?
— Він називається "666"! Ти, мабуть, чула про такий?
Я мотнула головою, бо говорити було важко. Я прекрасно чула про цей вірус... Пригадую основні негативні наслідки, до яких призводить дія вірусу «666». На екрані демонструється «звичайне» вікно, яке формує почуття «немов тебе затягує в екран». З’являється вага в голові, шум у вухах. Відірватися від зображення неможливо. Вірус «666» двадцять п’ятим кадром видає на екран спеціальну колірну комбінацію, що занурює людину у свого роду гіпнотичний транс. Через 25-30 секунд картинка змінюється, й підсвідоме сприйняття нового колірного візерунка призводить до зміни ритму серцевої діяльності. Артеріальний тиск різко зростає, потім так само різко падає, і так повторюється кілька разів.
Чоловік продовжив говорити й показувати на своєму комп'ютері.
— Класичний вірус дуже простий, наша задача зробити його живим!
— Живим? Це не можливо! — він засміявся й подивився на мене, як на школярку.
— Усі новенькі в нас так думають, тому й так швидко змінюються! Скоро ти сама все побачиш! Спочатку ти допомагатимете мені створювати прототип, а потім протестуємо...
Підсвідомо я знала, що ця компанія нічим добрим не займається... Але це переходить усі грані! Я не вірю, що вірус може бути живим! І не повірю поки не побачу на власні очі...
Та моторошна картина з квартири Лізи...
                   * * *
Тиждень я старанно повторяла усе за В'ячеславом, вивчила багато нового для себе.
Дія вірусу була страшна, він буквально мав вселитись в жертву, заполонити її розум і заставляв стати загрозою для оточення й для себе.
Чим відчайдушніше боролась жертва вірусу, тим менше жила, вірус штовхав жертв до суїциду.
А якщо жертва піддавалась керуванню то нею маніпулював вірус за встановленими схемами.
Саме над цими схемами ми найдовше працювали з В'ячеславом...
Сценаріїв було 13 й усі моторошні...
Кожного дня, я приходила додому, бачила маму з бабусею, які після фатальних випадків у нашому під'їзді, були перелякані й чітко виконували мої вказівки.
А Орися була зараженою вірусом, в цьому я була переконана! З кожним днем їй ставало все гірше... Кілька днів ми її прив'язували до ліжка, боячись, що вона доведе свої спроби зашкодити собі до кінця...
Я не знала кому довіряти, де просити допомоги! У лікарні Орисі не допоможуть, вона фізично здорова! Її відправлять до психлікарні й там вона загине...
Я слідкувала за новинами й ситуація погіршувалась, масові вбивства, моторошні самогубства, безжальні й не зрозумілі...