Розділ 42. Ася

— Прикрийте двері, — скомандував професор і побіг у бік книжкових полиць.

Біля самого краю стояла драбина якраз на такий випадок — коли читач не діставав би до самих верхніх полиць. Професор вправними руками перебирав корінці книжок, починаючи з найвищих позицій і опускаючись дедалі нижче. Іноді він витягував одну з них, перегортав, бурчав щось і відкидав убік.

— Деся, — ніби магічне заклинання бурмотів він, — тута…

Книги летіли одна за однією, ми тільки встигали роздивитись колір пролітаючої повз обкладинки.

— Поява професорки Рози… — раптом сказав професор, занурившись повністю в одну з книг з фіолетовою обкладинкою.

Ми його не бачили фізично, але чули шалене копошіння серед купи, яку він утворив в центрі зали.

—… і її фрази про… — літній професор закряхтів і вибрався з гори книжок, тільки щоби перебратися до іншого ряду стелажів, —… фізиків і телепатів.

Я спостерігала за професором, не наважуючись втрутитися. Якби йому потрібна була допомога, він би сказав, до того ж… Не дуже зрозуміло, що він взагалі шукав. Поки я розгублено спостерігала за лисиною, що з’являлася і зникала, Кай щільно зачинив двері й підійшов до мене ззаду.

Його руки крижаним дотиком пройшлися вздовж моїх пальців, а голова зручно влаштувалася на плечі. Мені було холодно і спекотно одночасно. Серце тужливо стискалося від думки, що зараз професор досягне успіху, і я втрачу коханого знову.

І тільки лагідні погладжування Кая пом’якшували реальність. Немов би його пальці зараз можуть зім’яти небажаний результат і викинути, як невдалу чернетку талановитого письменника.

— Річ у тім, мої дорогі, — голос професора лунав уже зовсім далеко — майже з протилежного кінця залу, — що є ще один підвид медіумів.

Професор замовк, почулося знову якесь кректання, тільки щоби показати нам божевільний лик миттю пізніше. Він був перемазаний пилом і книжковою фарбою, пальці були вимазані зеленим і синім кольором… Але! У руках професор тримав якийсь дуже давній фоліант, на який дивився з такою любов’ю, з якою, ймовірно, дивився хіба що на професора Вуазьє.

— Мовні медіуми, — урочисто сповістив він і акуратно поставив книгу перед нами.

На ній красувалася назва: «Найдавніші техніки астрального сприйняття світу».

— У наш час цей предмет прибрали з академічної програми, — погляд професора потеплішав, коли він це говорив, — але в мої роки ми складали його. Ох, і тяжко ж він нам давався, хочу я вам сказати, мої дорогі! Не те що ви, неуки, навіть назви астральних трав вивчити не можете.

— Я взагалі не медіум, — гикнув Кай, втискаючись під суворим поглядом професора при слові «неуки».

— Це якраз таки і відповідь на ваше запитання, — очі горіли вогнем навіть з-під товстих лінз окулярів, — ви, містере Каю Лі, якраз таки медіум, мовний медіум. Ви зустрілися з духом, який чомусь сконцентрувався саме на вас. Для мене людські душі вкриті загадкою, тож це вам доведеться вирішувати вже самостійно. Хто на вас того духа наслав, містере Каю Лі. Але в той момент, коли ви взялися за мікрофон — засіб астрального зв’язку мовних медіумів — і навели на духа…

— Я втратив свідомість, — очі Кая розширилися від усвідомлення.

— Дуже цікаво, але на запитання не відповідає, — мої брови зійшлися на переніссі. — Як його повернути в тіло? І хто його з тіла витягнув? Я он теж з духами спілкуюсь, але ж не гублю своє тіло від кожної зустрічі.

— Бо ви свої сили контролюєте, Ремі-Г’юм, та й що робити знаєте. А якщо б зустріли духа того? Та ще й з вашим астральним потенціалом? Ба, шукали б ми вас серед садів Персифони, не менше, — махнув рукою професор. — Проведіть ритуал летаргічного сну й справу закрито.

— А по-людськи можна? — завив Кай, втрачаючи залишки розуміння того, що відбувалося. Зі словами, з його життям, з його насамперед тілом.

Я важко видихнула. Моя кришталева казка починала руйнуватися, але я мала зробити те, що треба. Те, що колись ігнорувала з Андрієм. Якщо знову припуститись тієї ж помилки, що ж… Прийде мама й завершить справу, зовсім не факт, що не вбивством Кая. З неї станеться.

Краще діяти на випередження. Цього разу мій коханий хоча б залишиться живим.

— Тобі потрібен той самий мікрофон, — я почала пояснювати, тому що професор, розгадавши загадку, яка його цікавила, уже пішов назад до книг. — Летаргічний сон — це зазвичай стан, коли ти вже помер, але… не помер.

Так, чудово пояснюєш, Асю, зрозуміло так стало. Майстерно!

— Ось дивись, — я шумно видихнула й поклала на стіл олівець, символізуючи ним Кая. — Під час летаргічного сну ти залишаєшся живим, але для всіх інших ти виглядаєш мертвим. Людей можуть навіть закопувати в такому… стані.

— Щось на кшталт клінічної смерті? — чоловік зловив мій хід мислення.

Я кивнула.

— Тільки летаргічний сон може тривати роками. Він трапляється вкрай рідко, тому що, — я відвела погляд убік, — його мало хто переживає. Зі звичайних людей — ніхто. Лікарі констатують смерть, ідуть відпочивати, а людина із часом помирає від відсутності води, їжі та базових потреб.

— Але я не помер, я ходжу. Точніше, не я, а він, — буркнув Кай і зовсім похмурішав, — навіть із дівчатами встигаю загравати.