Втрачене серце духа

Розділ 40. Ася

Моя брова нервово сіпнулася.

Зазвичай я перебуваю в стані спокою більшу частину часу. Мене важко вивести із себе — роками мене провокували, мною маніпулювали і вивуджували емоції професійні маніпулятори у вигляді моєї матері, її поплічників і зрідка брата. Розлютити мене по-справжньому було важко.

Але Шулам це вдалося буквально з однієї отруйно кинутої фрази. Ця панянка із заздрістю більшою за власний ніс усе життя намагалася мені нашкодити ще із часів академії. І там це хоча б було виправдано — з нею в класі навчалася Ремі-Г’юм, яку всі навколо хвалили.

За версією Шулам хвалили мене виключно через походження моєї родини. Ну звісно ж.

Але зараз її висловлювання були просто сміховинні.

— Чуєш ти, волоцюго бісів, ти це про кого сказала? — я повернулася до неї, стискаючи й розтискаючи кулак.

Закличу свою астральну силу і спалю пів бібліотеки — тож цей варіант відкинула одразу. А ось парочку фінгалів цій божевільній поставити не завадить.

— Про тебе, звісно, вискочко.

Вона пройшла в аудиторію широким кроком, штовхнула стілець за найближчим столом і сіла з таким виглядом, нібито їй у цьому світі хтось щось винен. На ній була темна коротка спідниця, біла блузка й піджак — нічого не змінилося зі шкільних часів.

Мабуть, тільки її дратівливої свити не було, хоча краєм ока я поглядала на двері — хто знає, раптом вони зараз зайдуть?

— Професорко Розо, ви щось забули? — втомленим голосом промовив професор Вуазьє, як і я, не зводячи очей із нахабної пані.

Професоре? З відколи?

— Почула новини від адміністраторів, — вона схрестила руки на грудях і закинула ноги на стіл, — виявляється, колишня студентка прийшла бруднити Академію.

На цей жест їй ніхто нічого не сказав.

— Усім студентам Академії відчинено двері, — тихо промовив професор. Його норов і запал кудись пішли, звична стареча шкідливість теж дещо вщухла.

Я перевела на нього погляд, намагаючись зрозуміти зміну в поведінці. Чому він так чемно відповідав Шулам? Навіть якщо вона примудрилася стати професоркою за цей час, хіба це не робило їхній статус принаймні рівним?

Чоловік ховав погляд за окулярами, гіпнотизуючи свої пальці. Він не дивився ні на мене, ні на Шулам, чим підштовхував мене до нехороших висновків. Вона його шантажує? Чи спить, прости Господи? Із цієї злидні станеться.

— Вибачте, а за яким правом ви називаєте Асю брудною? — раптом втрутився Кай, щільно стиснувши зуби, але зберігши ангельський вигляд.

Я непомітно торкнулася його ліктя і без слів вимовила: «Не треба». Не його битва. Я сама розберуся.

Шулам перевела погляд із мене і професора на світловолосого духа, і миттю розплилася в усмішці. Вона відштовхнулася ногами від столу й сіла належним чином, підморгнувши Каю.

— О, не зважай, красунчику, усі фізики брудні, бо чіпають духів. Але ось тебе я була б дуже не проти помацати…

Гострий напад нудоти вдалося придушити тільки сильно закотивши очі. Шулам абсолютно не соромилася. Вона дивилася на Кая звабливо, облизувала губи і грайливо обертала локон навколо пальця.

Я знову зглянула на професора, але він, як і раніше, мовчав, сумно розглядаючи проїдений часом стіл. Я насупилася.

— Мабуть, відмовлюся, — до божевілля ввічливо кинув чоловік, — підкажіть, ми з вами часом не знайомі? Чомусь відчуття, ніби я вас десь бачив.

Якщо до цього Шулам подумки роздягала Кая, то зараз, здавалося, була готова перейти до дій — і байдуже, що вона, як телепат, абсолютно точно не могла торкнутися духа.

— Мене звуть Шулам, — її зіниці розширилися, очі заблищали, — але для тебе, Каю, я просто Шуша.

Був у мене хом’як колись такий. На прізвисько Шуша. Постійно гриз дроти і пхав до рота всяку гидоту. Загалом, якщо так замислитися, то ім’я, мабуть, накладає певні звички на свого носія.

Від порівняння темноволосої дівчини з коричневим хом’яком мені стало до того смішно, що я прикрила обличчя волоссям.

— Професоре Розо, вас викликає ректор! — до бібліотеки забігла юна дівчинка, ще студентка, з найзакоханішими очима поглянувши на Шулам.

А ось і та сама свита.

Злидня розчаровано цокнула язиком, але перечити не стала. Вона махнула Каю на прощання, послала повітряний поцілунок і вийшла, залишивши нас у німій тиші.

— Звідки вона дізналася моє ім’я? — тихо запитав Кай.

Це мене хвилювало меншою мірою.

— Професоре Малькольм Вуазьє, нічого не хочете пояснити?

У звичайний час за такий тон і слова професор би вичитав мене, вигадав би найкровожерливіше завдання на кшталт переписування тома теорії духовних медитацій, та обіцяв би ніколи не розмовляти зі мною, моїми дітьми, правнуками й викреслити Ремі-Г’юмів із почесних студентів цієї Академії. Погрози майже завжди були порожніми, але звучали дуже страхітливо. Принаймні для вісімнадцятирічної мене.

Замість звичної для мене реакції професор сумно зітхнув і подивився мені просто в очі. Там не було й тіні злості.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше