Розділ 32. Кай

Мортімер повів нас витіюватими коридорами кудись униз. Ми були значно нижче рівня землі, і кінця нашому спуску видно не було. Ася притискала до себе Жука ближче, намагаючись перейняти тепло тваринки і відігрітися цими крихтами.

Варто зазначити, що кішці такі ніжності не подобалися зовсім. Вона дивилася на дівчину зневажливо, але не чинила опору. Принаймні, не надто активно.

Невдовзі коридор із м’яким килимом змінився на повністю кам’яну кладку: від ідеально покладеної та сточеної до грубої та нерівної. У моменті я навіть подумав, що ми наближуємось до смертельної пастки. Я подивився на Асю з тривогою, але вона, на відміну від мене, почувалася, як у своїй тарілці.

— Ти була колись на раді шаманів? — я тихо запитав, але мій голос однаково відгукнувся гучною луною об порожні стіни.

— Так… здається, — невпевнено відповіла дівчина. Мортімер подивився на неї скоса, але нічого не сказав, щільніше стиснувши губи. Ася прокашлялася: — Пам’ятаю тільки, що там буде дуже сильно пахнути травами, від яких паморочитиметься голова.

Мені ця витівка не подобалася, але я покладався на котяче чуття Жука. Якщо вона вже рятувала життя медіума, то й зараз допоможе, адже так? Хотілося б вірити. Я важко зітхнув, коли ми, нарешті, досягли останньої сходинки цього нескінченного гвинтового спуску.

Ми увійшли в просторе приміщення з круглим отвором у стелі. Місячне світло проникало в зал, додаючи блакитного світіння повсюдно розставленим свічкам. У центрі кімнати виднілося багаття, у якому горіли… загалом, я не хотів детально вдивлятися, що саме там горіло, але нічого цензурного. Дітям таке показувати забороняється, а особливо чутливим рекомендують відійти від екранів. Я відвернувся, а ось Ася дивилася у вогонь, наче заворожена.

Мабуть, у повітрі витав якийсь особливий запах, бо й Жук розімліла й майже спала на руках господині. Я подивився на Мортімера, але він, хоч і очевидно розслабився, продовжував стояти в роками вишколеній стійці.

Загалом, рятувати рядову Асю доведеться мені самотужки, якщо вже її пухнастий помічник і каламутний дворецький зовсім втратили пильність.

Навколо багаття тим часом збиралися люди, у більшості яких я впізнала працівників маєтку. Різниця була в тому, що зараз вони всі стояли в балахонах і мантіях із капюшонами, на плащах у них були намальовані якісь руни.

Маргарита була, звісно, на чолі цього буяння. У її руках горіла свічка, яка, здавалося, збожеволіла — вона палахкотіла і здіймалася, ніби хтось підливав у неї пальне. З трохи меншим тріском запалала свічка в руках Олівера. Праворуч від сімейства стояв літній король. Тільки-но наші погляди перетнулися, як він насупився. А від вигляду кішки й зовсім стиснув губи, і більше в наш бік не дивився.

Побачивши короля, Мортімер запалив свічку й передав її правителю. Полум’я загорілося не гірше за Олівера.

— Ширха, — почувся шепіт із боку правителя, — матусі чхванкара!

До нього одразу ж приєднався голос Олівера, який повторював той самий шепіт.

— Ширха матусі, — його очі були щільно заплющені, — чхванкара!

Й ось тоді один зі слуг кинув у вогнище цілий оберемок різних трав, які подіяли на Асю майже присипляючи — її очі заплющувалися, але вона трималася з останніх сил.

— Хіба ти маєш так реагувати на трави? — пошепки запитав у дівчини.

Кішка на її руках уже давно спала.

— Т-так, — язик дівчини ледь повертався, — інкше шмні нпйдуть.

«Інакше шамани не прийдуть». Я важко видихнув і обійняв дівчину, дозволивши їй обм’якнути на моїх грудях. Не спали тільки ті, хто тримав свічки — решту людей давно закутало туманом сну.

Мені ж пощастило в цьому натовпі не бути людиною.

Коли дим від спалюваних трав повністю заповнив простір, у свічках з’явилося три лики старців. Це були довгобороді й довговолосі чоловіки, чиї брови сягали кінчиків носів. Скільки їм було років? Сто? Двісті? Я не був навіть упевнений, чи можлива хоч якась мудрість, коли ти навряд чи бачиш далі своїх… брів.

— Старійшино, ми взиваємо до вашої мудрості, — співуче промовила Маргарита, — моє дитя потрапило під удар! Спочатку був ворожий дух, потім пастка на медіума і, нарешті, отрута в стінах рідного дому. Лише одному було під силу здійснити все це!

— Залиш пафос, Маргарито, ми все знаємо, — на мій подив прокректав один зі старійшин — той, чиї очі ще були помітні. — Чарльз нам усе передав. Чуєш, сиплий, поклич Хранительку!

— А?! — пробурмотів «сиплий» — з найдовшими бровами.

— Кажу, клич красуню, поговорити треба! А то доведеться йти вище, а я вже не такий молодий, щоби бодатися з богами.

— А?!

— Я тобі зараз зад надеру, плішивий!

— А мені-то за що?! — відреагував третій лик, мабуть, того, кого тут називали плішивим.

Варто віддати належне Маргариті — на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Немов би те, що відбувалося, її взагалі не стосувалося, і троє старих не поводилися, як звичайнісінькі люди похилого віку, бувши якимись там великими шаманами. Олівер відверто хихикав, але так, щоб мати не бачила. Король задумливо дивився на шаманів.