Розділ 12. Ася

— Я сказала, що вийду заміж за Кая, називатимеш мене пані Лі, падлюко іржава, — шипіла на мене абсолютно хвора на голову фанатка у відповідь на будь-яке зауваження.

Буквально. Я могла запитати в неї, по скільки зараз хліб продають, вона б відповіла черговою образою. Її подруга була спокійнішою, але й вона не змогла допомогти мені з відповіддю на запитання. Усе, що зараз було відомо, — «Ода» виступає ввечері разом з основним шоу. Точного часу не говорили, мабуть, щоб залучити найбільше аудиторії.

Я важко видихнула і відійшла від групи прихильниць, отримавши в спину шипляче:

— Правильно, провалюй, стара!

Я навіть завмерла на місці, подумки розмірковуючи про етичність насилання причини* панянкам особливо борзих вад. З одного боку це, звісно, не етично. Адже я медіум, до того ж знаю кілька трюків відьом. Не професійно, зрештою!

— Маленький пронос ще нікому не нашкодив, — хижо прошепотіла я, коли чорнота заповнила мої очі точнісінько на секунду.

— Ой, дівчатка, щось мені недобре, — почулося позаду, а я, задоволена своїм маленьким і непомітним успіхом, обтрусила руки й пішла у своєму напрямку.

До речі, у якому? Я озирнулася на всі боки, але ніде не побачила винуватця моєї сутички з особами не настільки приємними. Йому б самому розбиратися з ними. Узяв і залишив мене одну, паршивцю!

Але серце було не на місці. Я вдивлялася в обличчя перехожих людей у пошуках знайомої усмішки й зацікавлених очей, але не бачила. Поруч зі сценою юрмилися яскраво одягнені дівчатка, подалі — мами з дітьми. Серед ярмарку можна було розгледіти всіх людей будь-якої раси, віку та соціального статусу. Усі всміхалися або шукали щось, загублене серед стійок наметового фестивалю. І тут мені сяйнула думка.

Я бачила сотні людей, живих і радісних. Не було жодного духу. У Львові проживає кілька сотень тисяч людей і тут, посеред найжвавішої площі, немає жодного привида? Ні бабусі, яка годує голубів, ні дідуся, який сумує за онукою? Щось тут нечисто. Не могли медіуми так швидко й оперативно спрацювати, щоб нікого не залишилося.

Тут нікого не залишили. Навмисно.

— Це пастка, — уже в паніці озираючись, пробурмотіла я, — Каю! Каю, де ти?!

Але Кай мені не відповідав. Страх скував усе тіло, поки я безглуздо озиралася навколо. У мене ще ніколи не зникали привиди. Ні, були особливо важкі випадки, коли це був дух із поганою аурою, але я якось готувалася до такого, вішала талісмани. Кай же до мене так напрошувався, висів на шиї, фігурально мовлячи. Я зовсім розслабилася і не навісила на нього жодного захисту.

Волосся хльостало мене по обличчю, поки я бігала очима по нескінченних поглядах перехожих. Може Кай у наметі з їжею? Напевно зголоднів і побіг туди! Уже пробігаючи вздовж баварських сосисок і чеських трдельників, я зрозуміла, що духи не можуть їсти.

Асю, зберися! Я зупинилася, розсіяно дивлячись на продавця сосисок. Якби я була Каєм, куди б пішла? Так, уявимо, ось я такий мачо-мен, якому гостро треба щось побачити.

— Пані, вам допомогти? — стурбовано запитав продавець, а я не придумала нічого кращого, як запитати в нього в лоб.

— Так, ви не бачили Кая Лі?

Чоловік у роках примружився і подивився на мене з такою підозрою, ніби я запитувала щось нелегальне і протизаконне. Він сперся на прилавок, наблизився до мене максимально близько і пробурмотів:

— Не бігайте за ним, дівчинко, послухайте поради старого. Такі хлопи, як він, коси дівчатам розплітають та зникають.

Ага, тільки якщо ці дівчатка не розв'язують їхнє питання життя і смерті.

Я ніяково всміхнулася продавцю і повернулася до сцени. Можливо тут є гримерки, у яких зупинилися зірки? Напевно Кай-дух полетів шукати себе, забув попередити. Одягнені в неон дівчата підозріло стовпилися біля одного з тентів, і я впевнено попрямувала до них, сподіваючись зустріти там свого підопічного.

Вибачаючись і розштовхуючи людей, я майже дісталася потрібного тенту, як раптом перечепилася через невидиму перешкоду. Воно й не дивно: я не впевнена, що взагалі їла сьогодні. Що мозок, що тіло відмовлялися функціонувати адекватно, тож я полетіла на бруківку швидше, ніж збагнула, що треба б згрупуватися.

Маска вивалилася з пакета з тріском вдаряючись об бруківку. Уздовж вирізаних очей пролягла глибока тріщина.

— Ай, — я зашипіла, потираючи забиту щиколотку.

— З вами все гаразд? — почувся м’який і вкрадливий голос, такий ніжний і глибокий, що розтанути міг хто завгодно.

Я відчула, як усередині все зледеніло й загорілося одночасно. Серце забилося в переляканому нападі, впізнаючи до болю знайомий голос. Я підняла очі тільки щоб упевнитися в тому, у чому вже була впевнена. Переді мною стояв Кай Лі.

От тільки не той, який літав неспокійною примарою навколо й лащився до мене, як кошеня. Ні, переді мною був справжній Кай Лі, з плоті і крові. І з відсутньою душею.

— Т-так, — я ніяково пробурмотіла, — просто спіткнулася.

Мої очі бігали, намагаючись знайти знайомий погляд. І не знаходили. Тобто візуально це був той самий Кай: та сама хаотична зачіска, ті самі темні очі й пухкі губи. І легкі веснянки на кінчику носа. Але попри його усмішку, я не бачила найважливішого: не було ласкавих зморшок у куточках очей, ямочок на щоках, хитрого блиску.