Розділ 10. Ася

— Мамо, що ти тут робиш?

Тут було поняттям занадто масштабним. Тут — у моєму дворі, тут — у цій країні, тут — у моєму житті. Коли я казала їй три роки тому, що не хочу більше мати зв’язків із сім’єю Ремі-Г’юмів, я не жартувала. Є моє життя і життя моєї родини. Нічого трагічного у тому, що вони існують окремо. Так навіть краще.

Рудоволоса ефектна жінка змахнула хвилями, ніби стояла не посеред подвір’я із занедбаними будівлями, а на показі мод.

— Агнеса-Артеміда Міріам Джеймс Ремі-Г’юм! — на одному диханні вигукнула вона, додавши: — У пристойному суспільстві заведено вітатися!

Навіть я за все життя не навчилася так легко вимовляти своє ім’я.

— Вітаю, мамо, — закотила очі й бадьорим кроком пройшла в бік дверей у під’їзд, — мені нема чого тобі сказати і продовжувати спілкування я не бажаю. Усього найкращого.

Я зробила крок у бік дверей. Усередині мене все клекотало чи то від страху, чи то від злості. Я навіть забула про Кая, який усе ще валявся в багнюці, — щоб йому порожньо було. Якби не він, я б помітила наближення чорної машини із затонованими вікнами.

Мама не дала мені відступити, перекривши шлях рукою.

— Чим ти думала, коли брала справу живої людини?

Я увібрала в легені повітря, прагнучи заспокоїти серце, що клекотіло в грудях. Вона не просто увірвалася в моє життя непрохана, вона вказувала як мені жити. Я переводила погляд із Кая на матір. 

— Мені його дала Ганні.

Чому я виправдовуюся?! Чому я досі стою тут і намагаюся про щось із нею говорити?!

— У тебе недостатньо досвіду, юна леді, щоб розбиратися зі справою такого рівня. Мабуть, — рудоволоса жінка витончено скинула бретельку сумки з передпліччя і вилучила тонкими пальцями непристойних розмірів телефон, — я зателефоную Оліверу й попрошу його зв’язатися з Хранителькою. Справу заберемо сьогодні ж увечері.

— Олівер закінчив Академію в тому ж віці, що і я, — мої ніздрі розширилися, — і жодного дня не пропрацював зі звичайними духами. Тільки з вашими елітарними вискочками.

Але мама, звісно, мене не слухала. Піднісши телефон до вуха, вона усміхнулася, демонструючи ідеальні ямочки, і почала щебетати з кимось телефоном, немов мене тут і не було. Я для неї лише більмо на оці, незрозуміла помилка, яка сталася в молодості.

Я заплющила очі, відчуваючи, як гнів поступово забирав владу над моїм тілом. Моє волосся піднімалося до неба, кероване невидимою статичною електрикою і чимось іще. Чимось страшним. Небезпечним. Я чула, як вмить замовкли птахи, і вітер стих, наляканий раптовим сплеском магії.

Мої очі, впевнена, уже давно заповнилися чорним. Швидше, ніж сама того усвідомила, я викинула руку вперед, відштовхуючи матір убік. Телефон зі шкіряним чохлом випав із її рук глухим стуком на землю. Мама навіть не здригнулася.

Злість, ненависть, гнів, жага помсти. Я втратила себе. Секунди перетворювалися на хвилини, але я цього не відчувала.

— Асю?

Вона не посміє забрати його.

Холодна рука духу лягла мені на плече. Я моргнула кілька разів, повертаючись у звичайний стан. Що це… було? Мої руки були в порядку, я теж почувалася пристойно, але на цьому все пристойне закінчувалося.

Телефон був розбитий вщент, моя мама стояла віддалік, схрестивши руки. Не намагалася чинити опір. Невже злякалася? Але її обличчя залишалося непроникним. Радше навіть нудьгуючим. Вона чекала, коли закінчиться моя «чергова витівка».

Я не знала, скільки минуло часу з тієї секунди, коли я втратила контроль. Може хвилина, може десять. Навколо все було вкрите чорним слідом сажі. Усі квіти в діапазоні метра раптом загинули.

Серце забилося швидше, коли я сіпнулася в бік вікон тітки Соні. На моє щастя, її видно не було. Слава Сімом духам, вона цього не бачила. Переїзд зовсім не входив у мої плани. Як і роз’яснення із сусідкою на тему побаченого надприродного.

Холодна рука все ще тримала мене за плече. Якби тільки Кай не торкнувся мене…

Я опустила очі, натрапивши на кинутий мною пакет із маскою Сінкла. Мама простежила за моїм поглядом, а тому її брови злетіли вгору, погано приховуючи обурення. Мовляв, ти що, дочко, милостиню просила?

Мама не була налякана моїм сплеском сили. Її не злило те, що я посміла викинути телефон із її рук і розбити вщент. І те, що мало не вбила її саму.

Усе, що турбувало мою матір — донька Ремі-Г’юмів попросила в когось послугу.

— Вибачте, ми офіційно не представлені, — прокашлявся раптом Кай.

О ні. Я обернулася до нього, розкриваючи губи, як риба. Він же бачив, у якому я була стані, навіщо він намагається з нею говорити? Чому не відійде? Вона небезпечна для нас обох! Жах скував мене павутиною, тоді як сам блондин чарівно всміхався моїй матері.

— Мене звати Кай Лі, — він показав ідеально білі зуби і простягнув руку, — можливо, ви б хотіли приєднатися до мене й Асі на осінньому фестивалі?

В одному реченні Кай примудрився припуститися одразу шаленої кількості помилок. Він не сказав, звідки він родом і хто його сім’я — одразу зробивши себе не цікавим моїй матері. Він покликав маму на подію «простолюдинів» — що зробило його кричуще невихованим для всієї моєї родини. І, нарешті, він назвав мене «Асею», що було неприйнятно особливо для моєї бабусі, на честь якої мене назвали невимовно довгим ім’ям. Загалом, я очікувала, що моя мати закличе святий вогонь і очистить цей світ від існування духу.