Розділ 9. Ася

Два тижні роботи із чужими духами! Я вже подумки уявляла, як Марк вариться в казані жадібності й людських пороків десь серед лавових глибин пекла. З його кав’ярні я тікала швидше, ніж від голодних вовків у лісі. Не те щоб мені часто доводилося таке переживати, але бувало різне. Робота медіума вимагає багато зусиль!

Нести пакет з переможною маскою довелося знову мені. Ці індіанці знали, як робити якісну річ. Тяжке дешевим не буває! Так, напевно, і думали, коли в маску вкладали щонайменш п’ять кіло. Рука німіла, настрій псувався.

Маска Сінкла слугувала зв’язком зі стародавніми духами в племені хуопо. Якщо хто й може підказати мені про зв’язок із живими мерцями, так це жителі минулих століть. Інших зачіпок, як допомогти Каю, поки що не було.

— Асю?

Чи може все ж таки спробувати психотерапію? Я почухала підборіддя, подумки прикидаючи, чи готова я вислуховувати Кая по кілька годин поспіль.

— Асю!

Ось він уже кричить мені на вухо, а не минуло й п’яти хвилин. Ні, психотерапія після такого знадобиться мені, причому інтенсивна, приправлена цілою вантажівкою гормону щастя — шоколадом.

Я видихнула й порахувала до десяти.

— Що?

— Дивись, це осінній фестиваль! — його очі горіли щастям.

— І що?

Я не любила велике скупчення людей, бо там часто зустрічалися духи, з якими я могла випадково зіткнутися. А такі зіткнення (нехай вони й не завжди закінчуються пристрасними поцілунками) призводять до неминучого збільшення роботи. Та й… не те щоб мені було з ким ходити на ці фестивалі.

— Виключено, — рівним голосом відрізала я, — твоє тіло живе на автоматі, тобі зовсім не лячно за нього? Раптом він напартачить, ти втратиш роботу, друзів? Ну ти даєш, Каю, ну який фестиваль у такі час? Уявляєш, повертаю тебе в тіло, а ти вже безхатько із Тінистої вулиці. Назад попросишся, мені таке не треба.

Кай підійшов до мене спереду і ткнув носом в афішу, на якій були зображені гарбузи, жовте й червоне листя, а також довга програма заходу. Серед гуртів, що виступали, була вказана Ода — австралійський бойз-бенд, лідером якої був Кай Лі. Той самий літаючий поруч.

— Ти хочеш піти, щоб спробувати повернутися в тіло? — здогадалася я. Кай кивнув.

— Можливо, з тобою в мене вийде. — Його обличчя було серйозним, відтінок вічної смішинки стерся.

Він насолоджувався ситуацією на повну, навіть коли вона не сприяла радості та веселощам. Але всередині, здавалося, Кай не забував про головну місію. Повернутися в тіло.

Я цокнула язиком і відвернулася. Якби все було так просто.

— Якби все було так просто, — вголос повторила я, але спиток не збиток, вірно? — Добре, підемо на цей фестиваль. Може я відв’яжуся від тебе сьогодні ж і не доведеться мучитися.

Ага, тільки два тижні в Марка буду в боржниках. Я скривилася, як від кілограма з’їдених лимонів.

Думки про майбутній борг настільки затягли мою свідомість, що я не одразу помітила, як світловолосого оптиміста-духа поруч уже не було. Я підходила до входу в під’їзд, тоді як Кай… зник.

Я безглуздо озиралася навкруги, намагаючись відшукати зникнення, але в порожньому холодному дворі не було і сліду духа.

— Каю? — несміливо покликала я, як раптом громом у погоду або, вірніше буде сказати, дощем на мене полилася вода.

І ні, це не були опади, звичні для цієї пори року. Це був автомобіль, що на всій швидкості проїхав повз мене по брудних калюжах наших доріг. Весь вміст цієї самої коричнево-каламутної, застояної калюжі вилився на мене.

Від обурення і шоку я розкрила рот і щільно заплющила очі, щоб вода не стікала в них.

— Упс, — почулося в мене за вухом, коли я протерла очі. — Я боявся, що мене забруднить ця машина і сховався. А ти не чула її чи що?

— Я…

Мокра до нитки, брудна, як щеня після дощу, я тремтіла від злості, що розбирала мене. І трохи від холоду.

— Тобі варто попрацювати над своїм слухом, — нарочито дбайливо вимовляв Кай голосом батька-наставника, — автівка так дзижчала, ніби в неї зовсім немає глушника.

— Тобі не варто переживати про її глушник, — крізь щільно зімкнуті зуби процідила я.

— Думаєш? Він усе ж таки завдає стільки клопоту оточуючим, — осудливо похитав головою Кай.

— Ти теж, — уже відверто гарчала я, закочуючи рукав на правій руці, — завдаєш дуже багато клопоту, коли зникаєш, хоча тебе взагалі-то калюжа облити не може, недотепо! Іди сюди!

Я помчала за Каєм із такими криками, що тьотя Соня та її подружка Зоя точно перехрестилися і цокнули язиком у такт. Упевнена, майже всі сусіди вважали, що я зовсім збожеволіла — повністю облита брудною водою я бігала за своєю власною уявою. Адже вони не бачили Кая.

Але зараз мені було однкаово. Я хотіла надерти цьому паршивцю зад. «Ти не чула її чи що»… Не чула!

— Ти труп, Каю Лі! — прогримів мій голос на весь двір.

— Поки що ні, — пискнув він, ухиляючись від моїх випадів, — і сподіваюся ним не стати.

— Пізно, — якось уже зовсім не по-доброму заявила я, згрупувалася для далекого стрибка і відштовхнулася ногами, вирушивши в політ.