Розділ 8. Кай

Раптовим гуркотом були всі були всі ознаки поганої удачі. Дерев'яні сходи, що стояли вже певний час біля стіни поруч із нами, раптом повалилися на підлогу, приземлившись точнісінько на котячий хвіст. Кіт, за всіма законами жанру, був чорним, і кричав не своїм голосом, перебігаючи нам дорогу. Залишилося тільки розбити дзеркало, щоб я заволав Асі про безумство цієї витівки.

— Асю, може не підемо нікуди, це поганий знак, — якось ніяково пробурмотів, але руда дівчина вже швидким кроком переходила порожню дорогу.

Я сковтнув, оглядаючи вулицю. Два старі ліхтарі освітлювали брудно-жовтим світлом вхід. Вікна з дерев’яною квадратною решіткою помутніли від часу: я ледь міг розрізнити предмети всередині. Вивіска з оригінальною назвою Coffee неприємно поскрипувала на вітрі. Облуплена стіна тиснула темною плямою на вулицю, кидаючи тінь. Відчувши ком у горлі, я спробував ковтнути, але це вийшло як імітація — я не відчув очікуваного полегшення.

Звуки проспекту глухо доносилися з-за стін, неначе відбивалися від прихованої перешкоди. Колись тут, певно, був затишок — до того, як стіни вкрилися тріщинами, а асфальт перед входом поріс сміттям і дірками.

Сходинки входу прогнулися під невеликою вагою мого прекрасного медіума, і ми опинилися всередині, розбивши дзвін дзвіночка об густу тишу. Привидом був я, але моторошно стало мені, а не Асі.

На відміну від мене вона зайшла з абсолютно байдужим виразом обличчя, одразу попрямувавши до стійки по ліву руку. Там стояв огрядний чоловік років п’ятдесяти п’яти з елегантно укладеними вусами. Його волосся вже давно ріділо, показуючи всім перехожим блискучу лисину. Але самого чоловіка це мало турбувало. Він старанно протирав якийсь келих і не моргнув оком навіть тоді, коли дзвіночок сповістив про прибуття клієнтів.

Не дивно, що в нього зовсім немає відвідувачів.

— Марк, гутен таг, — усміхнулася дівчина чоловікові, і він нарешті зійшов до того, щоби подивитися на неї вкрай зневажливо.

Марк стиснув губи. Його брови зійшлися на переніссі, надаючи похмурому чоловікові ще більш неприємного вигляду. Миттю відвернувшись від нас, він поставив склянку кави на стійку, попередньо підклавши підстаканник. Я відчув неприязнь від чоловіка, але сприймати на свій рахунок не збирався. Він же не бачив мене.

— Пфуі! — кинув він, — айнен гайст мітгебрахт.

У його мові я розпізнав німецьку, але суть слів мені була незрозуміла. Мабуть так відбуватиметься щоразу, коли мені зустрічатимуться звичайні люди. До Асі я, звісно, спілкувався з медіумами, але вони ніколи не ініціювали розмову з кимось із зовнішнього світу.

Взагалі інші медіуми кардинально відрізнялися від Асі. Жили у великих громадах, віддалених маєтках. Ніколи у квартирі серед напівпустельної вулиці.

— Ер ферштейт діх ніхт, Марк. Ейн бітте респект? — надавала Ася сильніше.

Марк, зберігаючи кам’яний вираз обличчя, дивився на Асю, неначе згадуючи щось важливе з минулого, що його бентежило.

— Райхе лойте, — кинув він, протираючи вигадані плями на столі.

Я так старанно намагався зрозуміти вимовлені слова, що майже ліг на стійку бариста, зачепивши ліктем кавовий апарат. Від цього я майже цокнув, але не від болю, а від відтвореного ефекту. Може чоловік і не бачив мене, але я видав свою присутність необережним рухом.

— Зерфейдіх, дас аршлох, — прогарчав Марк і цілком усвідомлено подивився на мене.

Зачекайте. Він що, бачить мене?! Я перевів погляд, очікуючи підтвердження від Асі. Але вона була зосереджена на співбесіднику.

— Марку, — дівчина схрестила руки на грудях.

— Ах, не хотіла, щоб я ображав цього, не треба було його тягнути до мене, — закотив очі чоловік.

І я його зрозумів. Не тому що раптом згадав німецьку чи відкрив незвичайний талант. Я усвідомив інше: переді мною медіум, може той самий, якого обговорювали Ганні з Асею деякий час тому. Очі проти волі округлилися.

— Зачекайте, — я вимовив ошелешено, — ви бачите мене?

— Бачу, чую і сприймаю твою хамську поведінку щодо моєї дорогоцінної Люсінди, — він ніжно погладив кавовий апарат.

У всіх свої примхи, але в цього чоловіка їх була ціла колекція. Заштовхавши своє обурення глибше, я прокашлявся і вимовив із найпроменистішою усмішкою:

— Я — Кай, приємно познайомитися!

— Я так і думав, — Марк на мить навіть перестав возитися з протиранням стійки, — ти — нова іграшка фрау Ганні. — Очевидно, Марку я не подобався. Він перевів погляд на Асю: — Що ти хочеш, дівчинко Ремі-Г’юмів?

Щойно Марк вимовив це ім’я, обличчя Асі змінилося. Вона опустила очі й сильно стиснула губи, нібито одне тільки звучання прізвища завдавало їй дискомфорту. Я міг присягтися, що побачив, як перед її очима пролетіли неприємні спогади. Дівчина стиснула руки в кулаки — буркотливий чоловік не міг цього побачити з-за стійки — кісточки її пальців побіліли. Не потрібно бути великим психологом або телепатом, щоб зрозуміти — Ася цуралася своєї родини.

І, з усім тим, вона не відповіла Марку тим тоном, якого б він заслуговував. Вона не сказала нічого уїдливого, чого б я від неї очікував після кількох годин знайомства. Ні, Ася раптом розслабила руки й підняла очі, звертаючись до Марка, як ні в чому не бувало: