Розділ 7. Кай

Усе ж дивна мені дісталася дівчина в напарники. Не в помічники! Моя гордість не дозволила б бачити в ній благодійника, який простягнув руку в безвихідній ситуації. Ні, я вважав за краще ставитися до цього, як до цікавого союзу.

З неї — повернення мене в тіло, з мене — розвіювання всіх її страхів. Зрештою, якщо ти не боїшся духів і привидів, то із чого б тобі взагалі боятися хоч чогось? Павуків хіба що. І то, тільки в Австралії. Європейські павуки — це чистий сміх, їй-богу. Навіть кішку з’їсти не зможуть!

Я скоса глянув на руду дівчину, яка, підібгавши губи, старанно мішала ароматний відвар на плиті. Можливо, їй потрібен був просто час наодинці із собою. Незграбно озирнувшись, я вирішив вивчити коридор її маленької квартири. Біля виходу стояли стелажі з книжками, серед яких, на свій подив, я виявив не тільки стародавні фоліанти з моторошними історіями або легендами зниклих цивілізацій, а й цілком собі сучасну літературу. Провів рукою по корінцях нещодавно надрукованих книжок, намагаючись прочитати назви, але зазнав фіаско.

Здається, це навіть не латиниця. Раптом у мене виникло запитання, відповідь на яке мені могла дати тільки руда дівчина на кухні.

— Ася? А як так вийшло, що я тебе розумію?

Можливо, у повній тиші квартири мій голос пролунав занадто голосно. На кухні почувся гуркіт каструлі, ложок і, гадаю, перевернутої вази з квітами. Дівчина одразу ж почала бурчати і клопотати про щось. Я чув, як полетів до стелі рушник. Через хвилину гілочки віника заходилися по підлозі.

Я вийшов до неї зі сверблячою цікавістю, щоби переконатися у своїх здогадах. І правда: по всій кімнаті були розкидані польові трави світло-зеленого кольору. Посеред цього буяння виднілися уламки розбитої вази. Ася намагалася зібрати все віником, як раптом потягнулася до вази рукою.

— Поранишся! — але було вже надто пізно.

Почулася лайка, й Ася, кидаючи краплі крові на підлогу, торкнулася губами порізу. Вона була не в порядку, але я хотів зробити принаймні щось.

— Я приберу, добре? — я простягнув їй паперовий рушник із підвіконня і легким рухом віника знешкодив площу від небезпечних осколків.

Віник швидко маневрував кухонною плиткою, змітаючи залишки полину в совок. Ася спостерігала за мною збоку.

— Ми говоримо образами, — раптом подала вона голос.

— М?

— Ти запитав, чому ми розуміємо одне одного, — дівчина знизала плечима, — тому що медіуми можуть висловлюватись не через мову, але через думку, образ. Тобі здається, що ми говоримо однією мовою, тоді як на ділі це навіть не слова.

— Якось складно, — я ніяково усміхнувся, — як же пояснити свою думку без слів?

— Почуттями, — коротко відповіла вона, і віник у моїх руках здригнувся.

Більше я не ставив запитань, а Ася, приліпивши пластир на поранений палець, попрямувала до виходу з квартири. Я припустив, що вона захотіла показати мені округу. Найімовірніше, я тут застряг надовго — було б непогано орієнтуватися в просторі бодай трохи. Тільки спершу вирішив узяти сміття із собою — щоб ніхто не поранився об уламки, що лежали всередині. Духам ваза завдати шкоди не може. Хіба що моральної.

— А ти куди зібрався? — насупилася Ася, коли я жвавою ходою ступив слідом за нею до виходу.

— Гуляти, — упевнено кивнув і показав на сміття, — і дрібниці виконаю всякі.

— Ага, чудово, — саркастично зауважила дівчина, — визирає моя сусідка, тьотя Соня, з вікна, а там пакет зі сміттям летить якраз поруч зі мною. Давно в неї інфаркту не було!

— Про це я якось не подумав.

Ася приречено вихопила сміття і вилетіла з квартири. Двері, однак, зачинила тільки тоді, коли я встиг за нею вийти. Може фізичного серця в мене не було, але я був готовий заприсягтися, що почув його радісний стукіт.

У під’їзді мою увагу привернув дивний напис на стіні, обведений червоним намальованим серцем.

— Ок…, — намагався прочитати я невідому мені мову, — ок… а… ха? Оккаха?* Ася!

Дівчина вже була на вулиці, старанно вдаючи, що мене не існує. А що? Ніхто мене не бачить, не чує (ну або майже ніхто), тож вона зробила обличчя цеглиною і пішла в невідомому мені напрямку. Довелося поквапитися.

— Ася, там написано на стіні… — Почав було я, але мене перебили.

— Про Машу дуру?

— Навряд чи.

— Катю легкої поведінки?

— Теж не думаю.

Дівчина впевненим кроком перетинала двір і із задумливим виглядом чухала підборіддя. Осінній вітер пронизував наскрізь — я цього не відчував, але бачив, як поїжилася Ася.

— Оксана?

— Воно точно починалося на «о», — я потер маківку, — але звідки там «с» і «н»?

— Ну мови різні, — закотила очі Ася, і ще сильніше закуталася в куртку.

Я, на жаль, ніяк їй не міг допомогти. Ні з раптовим морозом, що з’явився на шкірі, ні з гострою проблемою читання слів у під’їзді на австралійський манір. Вочевидь, моєї провини в цьому не було — я навіть не знав, у яку країну потрапив. Можна було й поблажливіше зі мною! Але чаша мого терпіння славилася бездонністю, а бажання лаятися бракувало.