Розділ 5. Ася*

— Мене параліч схопить від твоїх умивань, — очікувано вимовив Кай, коли я зустрілася з ним поглядом.

— Для цього тобі потрібне тіло.

1:1, містере Прискіплива Губка.

Повністю зібравшись, я почала шукати хоч щось на нашого доморощеного любителя проникати в чужі сни. Корисного не знайшла нічого. Із цікавого натрапила на відео, де Кай елегантно фліртував із дівчиною, яка ні про що не здогадувалась. Він усміхався з найбезневиннішим обличчям, мовляв, та це не я взагалі. Хто тут фліртує? Хіба він? Та Кай ж сама невинність!

Я скоса глянула на напівпрозорого духа. Кай світився, задоволений власними любовними перемогами.

— Ну гарний же, — помітивши мій докір, прокоментував він, тикаючи пальцем у ноутбук, — до чого я гарний!

Я смиренно видихнула, продовжуючи гортати сторінки соціальних мереж.

З мертвими все просто. Їх не відпускають із цього світу почуття: жаль, гнів, невисловлені думки чи турбота про близьких. Якщо сам дух не міг зрозуміти, що його тримає, то я намагалася це з’ясувати через соціальні мережі та знайомих. Рано чи пізно ми знаходили джерело, розв’язували питання, після чого щасливо махали білими хусточками одне одному.

А як бути із живим? Я скоса глянула на Кая, який тихо сидів на дивані й роздивлявся мою кімнату. Що його… не пускає в тіло?

Соціальні мережі виявилися марними. Рекламні ролі, збори на благодійність, спілкування з прихильниками — усього цього в чоловіка було багато, що його самого нескінченно радувало. Але все це не давало мені зачіпок у справі існування духу.

Я відкрила сайт духовних практик корінних американських індіанців. Кілька легенд привернули мою увагу. Тотемні тварини могли об’єднувати медіума й душу живої людини, даючи змогу шаману села допомагати поселенцям навіть без їхнього відома. Така собі психотерапія без напруги. Я хмикнула. Ні відпусток, ні погодинної оплати — суцільні клієнти й життєві проблеми. І навіть спасибі не скажуть!

До наших днів така практика вважається загубленою, оскільки люди перестали звертатися до тотемних тварин. Пізнавально, але марно. Потрібно закликати Хранительку духів.

На кухні в мене, як і раніше, відвар бузини. Для його максимальної життєздатності потрібно варити не менше семи ночей, починаючи з повного місяця. Сьогодні минула шоста, але я понадіялася на удачу.

Зачерпнувши ополоником темну рідину, я заповнила велику чашу доверху. Всередину слід було додати розтоплений віск — я підпалила свічку — і потовчену крихту будяка. Запах миттю заповнив увесь будинок.

— Кай? — покликала я чоловіка, і він жвавою ходою прибіг до мене на кухню. Скільки ж енергії в цьому дусі.

Я мигцем оцінила його зовнішній вигляд — довге світле волосся, що обрамляє надмірно худе обличчя. Він провів пальцями по дверному отвору. Руки піаніста.

Щойно чоловік порівнявся зі мною, як я висмикнула жмут його волосся.

— Ай, за що?! — голосно обурився він, але я вже читала заклинання, додаючи світле пасмо у вариво.

Кай потирав маківку, поки я мішала відвар і читала давньостоїцькою магічні слова. Ранкове світло у вікні померкло, змінюючись на непроглядний морок. Ми могли розрізняти одне одного тільки за світлом духу й тією свічкою, яку я так і не погасила.

У повітрі з’явився запах паленої кориці.

— Серед білого дня кличеш, стара кляче?! — пронизливим вереском заверещала Хранителька духів, з’явившись просто мені за спину.

Поглянути на неї зневажливо, проклясти й наслати вроки на цю мимру я не могла. Мені слід було продовжувати мішати настоянку, не відволікаючись. Зупинюся і Хранителька зникне разом із раптовим мороком. А стільки ідей було.

— Ти кого клячею назвала? — проричала я у відповідь, — і якого дідька ти мені це чудо білясте прислала?!

— Я — чудо! — захоплено вигукнув Кай і, судячи зі звуків, підбіг до Берегині за теплими обіймами.

— Кай, любий!

Вони там що, щасливо обіймаються?! Я відчула, як кров у венах буквально закипає.

— Ти свого коханця в духи перевела чи що? Сама займайся своїм Каєм, у мене справ невпрогорт!

Відчувши себе до межі скривдженою, я сповільнила рухи навколо чаші. Хранителька могла сама до мене з’явитися, попросити розібратися в справі. Хто знає, може я б не відмовила! Але ось так, нишком, коли в мене й без того купа роботи?

На повітря! Усе!

— Ах, моя люба Асенько. — Сама чарівність, Хранителька підбігла до мого столу, кинувши Кая позаду мене.

Нарешті, я змогла розгледіти цю бестію. Мітелкою, особливо старою, вона мене назвала даремно. У той час як мені не було навіть тридцяти, цій панянці давно перевалило за кілька тисяч років. Різниця була лише в тому, що володіючи силою Хранительки духів, жінка могла змінювати вигляд за власним бажанням. І найчастіше її бажання були залишатися в юному вісімнадцятирічному тілі, щоб спокушати таких же юних і недосвідчених серцем чоловіків. Кай був дуже в її стилі, хоч і дуже старший.

— Ти ж найкраща в цій справі, — вмощувала мене Хранителька, аби я не переставала обертати ложкою у своєму відварі. — Ну кого б я на це призначила? Джозефіну? Або Шулам?