Розділ 4. Кай

Переді мною стояла симпатична, трохи заспана, але по-домашньому мила дівчина. Її руді кучері хаотично падали на плечі, а легка нічна сорочка ледь приховувала витончені форми.

Вона була справжнім витвором мистецтва… Рівно до того моменту, поки не подивишся на її обличчя. 

Ні, вона не була страшною з бородавками на носі й павуками, що повзали по всьому тілу. Хоча, зізнатися чесно, саме таким я собі уявляв найкращого медіума за трактуванням Ганні.

Ні, риси її обличчя були до пари фігурі — витончені, ніжні, ледь гострі та всипані жвавими веснянками. Весь страх і жах вселяв не її зовнішній вигляд безпосередньо. Але вираз обличчя.

— Ну і як мені накажеш допомогти тобі, якщо я не знаю, що з тобою не так?

Мене хотіли у хаотичному порядку вбити, розчленувати, відправити до прадідів і повернути в цей світ живим та майже цілим. Я придушив нервовий смішок і розвів руками на її запитання. Мій прекрасний медіум із хвилину пиляла мене поглядом, потім важко видихнула й махнула рукою, щоб я відвернувся. Я підняв брову:

— Це ще навіщо?

— Я хочу одягнутися, — вона закотила очі, — ти становиш загрозу суспільству, поки я в такому вигляді.

— Аж ніяк, суспільство тільки радо мене бачити.

— А я ні! Відвернися!

Із найсерйознішим виглядом я кивнув і відвернувся до вікна, мовляв, у монастир піду, настільки голе тіло мого медіума мене не цікавить. Губу треба було навіть закусити, щоб втримати сміх всередині.

Дівчина бурчала під ніс про Хранительку, про астральний зв’язок, від якого завжди холодно й щось про зірку світового масштабу. Імовірно, це вона про мене. Смуток лише на секунду торкнувся мого обличчя. Зірка, гей? Той, хто літає примарою по спальні медіума? Хто я насправді?

Перш ніж погані думки заповнили мій розум остаточно, я одним оком обернувся в бік дівчини. Як із недбалою елегантністю вона скинула сукню, як тепла текстура светра торкнулася її тіла. Я сковтнув, відчуваючи збите дихання.

Воно й не дивно — з постійною роботою я навіть не пам’ятаю, коли востаннє торкався жіночого тіла.

— Кай, я відчуваю твій погляд, — проричала дівчина, не повертаючись до мене обличчям.

— І що? — я зобразив щире здивування. — Я дивлюся у вікно!

Дивився. У минулому часі. Але хто ж буде чіплятися до трактування?

— Вікно розташоване в протилежному від моєї дупи боці.

Я обурено видихнув, висловлюючи своє невдоволення так емоційно, як це було можливо. От нехай чує, що я засмучений! Зрештою, у духів є їхні останні бажання.

Може саме воно й допомогло б мені повернутися в тіло.

— Що?

Трясця, я хотів сказати це подумки! Гарячково міркуючи як викрутитися, я кинув перше, що спало на думку:

— Пісню наспівую! 

— Цікаві слова у твоєї пісні, — хмикнула задоволена моєю увагою дівчина.

І все ж я відчув себе переможцем. Бо в гру з підгляданням треба грати так, щоби подобалося всім. Я зрадів нашому легкому флірту й айсбергу, що почав танути між нами.

Я маю подобатися всім. Завжди.

Усе ще усміхаючись, я повернувся до медіума, але її вже і сліду не було.

— А? — тільки і зміг пробурмотіти здивовано, оглядаючи кімнату.

Кімната, до речі, нічим примітним не вирізнялася — велике вікно, що виходило на галасливу вулицю, тумбочка з квітами і травами, напханими у вазочки й коробочки, дубовий стіл із якимись книжками й паперами. Ліжко дівчини було двоспальним і таким великим, наче вона планувала спати щонайменше із сімома гномами.

Краще з одним співаком, ніж із сімома гномами! 

Який рядок, які слова.

Треба записати й потім побудувати на цьому пісню. Щось про те, що приходить ніч, і я працюю — я ж співак! І як добре, що сьогодні прекрасна леді зі мною… Над римою безперечно варто попрацювати.

Мій погляд мимохідь спіймав фотографію в рамці, яка стояла на тумбочці біля ліжка медіума. На знімку була зображена чудова руда дівчинка років 7–8. Я взяв рамку в руки, щоб уважніше розглянути щасливе обличчя маля. Здавалося, вона була створена для щастя — так сильно й щиро вона усміхалася.

— Ти була милою дитиною! — крикнув їй, усе ще не випускаючи фотографію з рук. — Так усміхалася.

— Люди вміють розчаровувати, — пролунало з ванної, і я здивовано подивився в бік її голосу.

Хто ж так розчарував тебе, руда принцесо? Подумки позначив у себе в голові це запитання. Коли ми станемо ближче — а я був упевнений, що знайду ключик до серця цієї відьмочки — обов’язково розпитаю. Поки вона допомагає мені, я допоможу їй.

Вирішено. Я всміхнувся своєму рішенню, поставив фотографію на місце.

— Ти все? — нудьгуючим голосом заспівав, крокуючи ближче до ванної.

Дівчина дивилася на себе в дзеркало так, ніби перед нею була не вона, а лякало городнє. Вона терла шкіру, намагаючись чи то зробити її кольору буряка, чи то стерти свої веснянки. Потім тягнула щоки в різні боки — мені залишалося тільки дивуватися навіщо, і що творилося в її голові.