Розділ 1. Кай

Щойно я набрав номер першого-ліпшого медіума, як зазнав приголомшливого фіаско. Мене просто не чули. Я намагався щось сказати, докричатися до людини на протилежному кінці дроту, але вона лише постійно повторювала: «Алло?».

Чудово. Ну і яке мені діло до цих технологій, якщо у контакт з людьми я вийти не можу?

Користування предметами у мене обмежене фізичним дотиком. Голосу я не маю. Добре, Кай, і не з такої халепи вибиралися.

Кого я обдурюю, саме з такої халепи я не вибирався ніколи і далі б продовжував цього досвіду не мати. Але вже як є. Треба подати якийсь сигнал. Запітніле дзеркало, помада та надписи на стінах. 

Я ляснув себе по лобі. Болю від удару не було, але емоційний жест відчувався на повну. Я ж можу написати людині, нащо їй телефонувати?

Сам собі дивуючись я усміхався і друкував у відомому месенджері повідомлення. Так, що написати? Добрий день, я Кай, і я помер. Прекрасного вечора. Вона ж медіум, має зрозуміти? За хвилину повідомлення було прочитано, але заповітні три крапки так і не загорілися. Мені не збиралися відповідати.

Паніка стягнула петлею шию, я почав задихатися. Я ж дух, хіба мені потрібне повітря? Як можу я померти від задухи? Повітря закінчувалося і мені здавалося, що ще трохи, і смерть вже настане остаточно. Перед тим, як усе потемніло, кімната загорілася спалахом, і я почув вкрадливий жіночий голос, який шепотів: «Бідне кошеня».

Кошеня… це мені?

Прокинувся я в маленькій кімнаті, схожій на коридор якогось допотопного бюро. Дерев’яні панелі по всьому периметру і я на незручному стільчику біля кабінету під номером 89. Я озирнувся в пошуках бодай ще когось, але в старому бюрократичному коридорі більше нікого не було.

Тільки я і мої кошмари. Спробував встати, але тіло не піддалося, звалившись нелюдською втомою. Я спробував переконати себе, що це побічний ефект помутніння розуму. Може моє тренування, духи та медіуми лише привиділися? І зараз я сиджу в якійсь дивній лікарні в очікуванні лікаря, який огляне мене і відпустить додому, звелівши обов’язково відлежатися.

— Кай Лі, — пролунав скрипучий голос літньої жінки з кабінету під номером 89 і стусаном під зад я відчув легкість у кінцівках.

Слабкість відступила, майже виштовхнувши мене зі стільця. Я б міг піти в протилежному напрямку, але цікавість узяла гору. Хто там такий кличе мене? І що зі мною було хвилину тому?

Я пройшов до дерев’яних дверей, що віяли запахом пожовклої сосни. Не без зусиль відкрив їх, засліпивши себе яскравим освітленням кабінету.

В іншому кінці приміщення сиділа юна дівчина, на вигляд не більше двадцяти, і жувала ковпачок ручки. І хто тут розмовляв старим голосом? Нікого більше у кабінеті я не побачив. Русяве волосся дівчини м’якими хвилями спускалося на плечі, переплітаючись із зеленим листям, наче до нашої зустрічі вона лежала в траві найближчого лісу. Смарагдові очі вивчали мене із цікавістю.

— Вітаю, підкажіть, будь ласка, де я? — першим порушив тишу, оглядаючи кімнату.

Вона нагадувала мені старі кабінети, що існували за часів комуністичних країн. Полички, нескінченні теки різних кольорів згідно із заплутаною бюрократичною системою, ідеально заточені олівці, що стирчали зі своїх підставок. На лікарняний кабінет не схоже. Може це реєстраційна? 

— Важливо не де ти, а з ким ти, — підморгнула мені дівчина, і я не стримав усмішки. Серйозно, до мене підкочують за таких обставин?

— Гаразд, — не став сперечатися, — з ким я?

— Мене звати Ганні, я — Хранителька духів, — облизнулася дівчина, зовсім уже плотолюбно розглядаючи мене, — і ти, дорогенький, потрапив у якусь лиховісну історію.

Я опустив голову. Слова цієї дівчини означали, що сьогоднішній вечір не був галюцинацією. Так, або вона теж сказилася. Що при даних обставинах здалося малоймовірним.

Акуратними пальчиками Ганні розкрила теку з купою вкладених усередину сторінок і швидко перегорнула їх, зупинившись десь ближче до кінця, вигукнувши: «Ось!».

— Ось що?

— Підтвердження, — бігаючи очима по тексту, відповіла Ганні, — того, що ти не вмирав. Тобто дух є, тіла немає.

Вона різко зачинила теку, подивившись на мене довгим звинуваченим поглядом. 

Я стиснув зуби, закупорюючи свою злість. Я просто жив своїм життям, танцював і співав для задоволеної публіки. Навіть не скаржився ніколи, принаймні вголос! Єдине, у чому мене можна звинуватити — надмірне бажання догодити ближньому. Не чув, щоб за це відправляли в пекло або звинувачували у всіх смертних.

Але все це Ганні не слід було знати. У неї на столі тека з моїм ім'ям і фактами з мого життя. Не знаю, хто тут встоїть, але чуйка підказувала, що мені потрібно ласкаво посміхнутися і підіграти. Якщо ти подобаєшся людям, то ти не пропадеш.

І не важливо, що думаєш насправді.

— Це не я, — я почав виправдовуватися з найчеснішим виглядом. — Тренувався, потім фух! — я зобразив руками появу чогось дивного, — й ось уже моє тіло лежить, а я тут. У сенсі не тут, звісно, але я був уже окремо від тіла. Почав шукати медіумів, а їх, знаєте, так складно знайти. Ніхто не працює із живими! Усі пишуть, що покличуть духів загиблих людей, допоможуть поспілкуватися з кимось.