Я помер о третій годині ночі. Під пісню, від якої мене вже нудило. Чогось такого слід було очікувати, коли працюєш по двадцять годин на добу, дві витрачаєш на душ і їжу, і дві, за доброї нагоди, проводиш на подушці. Я був виснажений морально і фізично, тому… став привидом?
Це сталося під час репетиції. Я рухався в такт мелодії, що звучала з динаміків тренувальної зали. Поворот, так-так, п’ять, шість, сім, вісім. З виходом танцпідтримки в мене було трохи більше часу на зайвий вдих. Потрібно більше кисню, але я не міг спіймати набавну мить для цього. Вниз, переворот, палець притулити до губ. Видих. Стрибок вправо, сім, вісім, оберт. Я заспівав сольну частину, й ось з останніми клітинами легень виплюнув пісню.
Мені було фізично боляче, але я не мав права показати це. Усім боляче. Чим я кращий? Танцюй, бо завтра може не настати.
На годиннику давно перевалило за третю ночі. Вставати, здається, о восьмій. До сну ще далеко — ми не відпрацювали всі вісімки танцювальної частини, та й мій голос знову зривається під час співу. Чи витримаю я до п’ятої ранку?
— Ще раз, — видихнув я, і змучені танцюристи поруч кивнули.
Я зловив свої очі у віддзеркаленні, і сталося щось дивне. Мені здалося, що червоні вогні вилетіли з глибини моїх зіниць. Це ж тільки здалося, вірно? Я махнув головою, збиваючи нав’язливе видіння.
Повів рукою вбік — почалися перші ноти знайомої мелодії. Але це видіння не зникало. Червоне щось, привид, диявол, монстр, з яким я зайшовся у смертельному танго, відокремився від мого тіла. Я відчув, як різко підкосилися коліна. Щось намагалося покинути мене, і мені здалося, що це… моя душа?
Я не зупиняв танцю із загрозливою тінню поруч. Вона повторювала мої рухи, але дедалі більше переставала бути продовженням мене. Страх підібрався до горла.
У хореографії замість того, щоб підвести мікрофон до губ, я провів ним уздовж червоної тіні. Вона зникла. Тінь, привид чи моя мана розчинилася в повітрі. Музика стихла, я і весь світ навколо завмер.
Я подивився на переляканих танцюристів, які бігли не до, а крізь мене. Ось-ось чорноволосий юнак зіткнеться зі мною.
— Гей, обережно! — вигукнув я, очікуючи болісного удару по плечу, але його не настало. Юнак пройшов крізь мене, поспішаючи в інший бік зали.
Я провів його поглядом, намагаючись знайти причину такого занепокоєння і побачив… себе. Людина, схожа на мене, як крапля води, лежала на підлозі без дихання і ознак життя. Звідки цей юнак у нашій залі?
— Кай! — кричав Бен, один із моїх близьких друзів по колективу.
Він підбіг до цього чужака, почав щось казати та намагатись привести його до тями.
— Та годі, Бене, жарт не смішний, хто цей хлопець? — я посміявся, але друг навіть не повів вухом у мій бік, захоплений бездиханним тілом. — Бене!
Я підійшов до друга, щоб дати йому ляпаса, коли моя рука пройшла його наскрізь. Серце перелякано забилося швидше. Це як? Це чому? Це?
Я намагався докричатися принаймні до когось з моїх друзів та колег, але вони не чули мене. В певний момент я вирішив, що це не мій двійник. Усе сходилося: дивна тінь, тіло так схоже на моє, і я, якого ніхто не чує. Мій час настав. Я помер. Від перевтоми й зупинки серця, вочевидь, але хоча б під час улюбленої справи.
Що я маю відчувати? Біль, що розриває на частинки? Щастя від наближення раю? Звідки я взагалі взяв, що потраплю в рай? Я розгублено спостерігав за друзями. Бен почав наспівувати якусь безглузду пісню, склав руки метеликом та інтенсивно масажував мені серце. Я цього не відчував взагалі.
Поглянув на своє тіло ближче. Мішки під очима, знекровлені губи, щільно заплющені очі. Так, сумнівів немає, викликайте лікаря констатувати час.
І в той момент, коли я змирився зі своєю долею, сталося абсолютно неймовірне. Я відкрив очі.
Тобто це був не зовсім я — не дух, що висів посеред кімнати й розглядав стомлене тіло. Моя фізична оболонка повернулася до життя, залишивши поза тілом розум і душу. Тобто мене.
— Що сталося? — запитало… моє тіло. Як абсурдно це відчувалося: спостерігати за самим собою.
Я спробував щось донести до хлопців, але вони й далі мене не чули. Намагався навіть застрибнути у своє тіло, яке тим часом потягнулося і, хапаючись за голову, почало вставати.
— Потрібно ще раз прогнати танець, — слабким голосом вимовило моє фізичне втілення.
Не потрібно, ідіоте, ти щойно втратив свідомість.
Бен почав лаятися, відправляти фізичного Кая спати й на заслужений відпочинок. Сьогодні, каже, ти можеш поспати 3 години замість звичайних двох. Кай відмовлявся. Я б справді це робив, ось тільки був нюанс.
У цьому тілі мене не було. Або це був хтось інший, а не я, або відбувалася якась невідома чортівня.
У друге я вірив більше.
Бен відвів Кая до кімнати, упевнився в його нормальному стані (я — доказ того, що стан був точно не нормальним) та залишив наодинці відпочивати.
Ти чуєш мене?
Я подав голос самому собі, але Кай не відповів.