Липень, 2027

Ми з Софією купили на фермі багато цікавих овочів і вирішили приготувати щось особливо вишукане, традиційно французьке. У нас були витриманий сир, терін із гуски та сірий домашній хліб, а пляшка червоного вина мала прокласти нам шлях до вечері та скрасити її приготування.

Іноді я згадую трохи далі, але потім все знову обнуляється. Часом я бачу окремі кадри, немов фотографії, вихоплені пам'яттю із втрачених спогадів. Я бачу нерухомі розплющені очі на недвижному обличчі Софії, вони дивляться в нікуди, наче вікна в інший світ. Зазвичай такі яскраві, що світяться радістю, тепер із них пішло життя, забравши із собою все, що я встиг так полюбити.

Я бачу бризки крові на стіні, я лежу на підлозі і дивлюся на них, поки в очах не починає розпливатися від втрати свідомості. Я бачу кров на моїх руках, і я не знаю, чому вона там. Я не вбивав Софію, я точно це знаю, я впевнений у цьому. Але чому тоді мої руки у крові?

Можливо, я намагався її врятувати? Чи це не її кров? Але й не моя, адже на мені не було ні подряпини. Тоді чия ж? Чи все ж таки її? Але чому? Чому ж? Адже я не міг убити її. Не міг. Я любив її. Вона так несподівано увірвалася в моє життя тоді біля динного прилавку на ринку в Ексі, що я не встиг схаменутися, як закохався в неї та навіть полюбив за ті кілька тижнів, що ми були там разом. Таких щасливих і таких коротких тижнів.

Я не міг би вбити її. Ви мені вірите? Навіщо мені вбивати жінку, яка надала моєму життю сенс? Це якесь божевілля. Я не вбивав її, повірте мені. Не вбивав.