Липень, 2027

Але воно закінчилося. Різко і раптово, коли Софії не стало. Ось ти починаєш розуміти, що йшов до чогось усе своє життя, що нарешті зустрів когось, з ким хочеш прожити це життя, аж раптом – раз, і все скінчилося. Літо, плани, щастя, життя...

Пам'ятаю, як я приїхав у Прованс, куди так давно збирався. Я спланував для себе багато місць, які хотів побачити, позначив на карті заклади, у яких хотів би поїсти. У моїх планах не було з кимось знайомитися і вже тим більше закохуватися в когось без пам'яті.

Хоча сам термін "без пам'яті", напевно, не дуже добре підходить для цієї ситуації. Я надто добре пам'ятаю одні події і надто погано інші. Я пам'ятаю яскраво-помаранчеві квітки цукіні, начинені злегка обсмаженими соковитими молодими овочами. Я пам'ятаю крихітних кальмарів, приготованих на грилі до легкої скоринки, що пахнуть одночасно димом, морем, часником і гострим перцем.

Я пам'ятаю приголомшливий шатобріан, який ми замовили із Софією на двох і насилу впоралися з величезною порцією соковитого рожевого м'яса, политого оливковою олією із зеленню. Я пам'ятаю хрусткий хліб з ніжним м'якушем та ароматне жовте літнє фермерське масло.

Я пам'ятаю стиглу полуницю зі смаком південного сонця і те як ми кусали її по черзі й разом, сміялися й цілувалися, перемазані полуничним соком. Я пам'ятаю вино, в якому змішалися лугові квіти, фрукти, свіжоскошене сіно і тепло літніх днів.

Я пам'ятаю, як дні змінювалися днями, а ночі ще більше розпалювали наші почуття. Чого я не пам'ятаю, так це того, що сталося далі. Пам'ятаю біль, пам'ятаю свої сльози та крики безсилля, пам'ятаю відчай і повну спустошеність. Але я не пам'ятаю, що трапилося із Софією.

Це літо пролетіло занадто швидко, але я все ще живу в ньому. Знову й знову. Ні, я не застряг у минулому і не варюся у своїх спогадах. Я заново проживаю те літо раз за разом, немов божевільні тижні бабака.

Я повертаюся у своє минуле, яке одночасно є моїм майбутнім. Я потрапив у якусь часову петлю, яка мене не відпускає. Можливо, я маю згадати й розгадати цю загадку. Або запобігти чомусь жахливому, що сталося давно, але все ще має статися.

Не питайте, як я потрапив у це кошмарне замкнене коло подій. Я не знаю. Як і не знаю, як мені з нього вибратися. Але найжахливіше, що я не впевнений, що хочу цього. Адже до того, як я втрачаю Софію, ці перші тижні відпустки завжди є найщасливішими в моєму житті.