Липень, 2027

Я знов і знов згадую та забуваю це літо. Спогади накочуються на мене, але пам'ять підводить, коли літо закінчується. Я проживаю ці тижні раз за разом, насолоджуючись ними й втрачаючи в них самого себе. Хвилі накочуються на пісок, і вода забирає в море залишки мого літа із Софією.

Стиглі фрукти, ароматні овочі, запашні прянощі, тепле море, синє небо, пурпурова лаванда, біле вино – все змішується в потік спогадів, розчиняється в ньому й губиться десь у розмитому проміжку між минулим і майбутнім.

Пікнік виявився чудовою ідеєю. Середземноморська природа була просто казковим фоном, їжа дражнила наші рецептори й давала безліч тем для розмови та приводів краще пізнати одне одного. Ми сміялися, розповідали історії зі своїх життів, насолоджувалися прованськими делікатесами й запивали їх шикарним вином.

А коли море поглинуло втомлену за день вогняну сонячну кулю, ми фотографували захід сонця – Софія телефоном, а я камерою, встановленою на невелику переносну триногу. Поки небо темніло і наливалося багрянцем і бузком, наче свіжий синець, ми разом подивилися свіжозняті фото вечірнього моря. І якимось неймовірним чином перегляд фото у телефоні переріс у поцілунок, після якого інші фото вже не мали значення.

Я жив у невеликому готелі в самому Екс-ан-Провансі, а Софія винайняла маленький будиночок на околиці міста, щоб там готувати на кухні місцеві продукти та пробувати якісь рецепти. Тож наступний тиждень ми залишалися то в мене, то в неї. А на ранок невиспані, але задоволені, ми їздили околицями, вбираючи радощі спекотного південного літа.

Добродушне тепле море не хотіло відпускати нас, коли ми зупинялися, щоб провести кілька годин на пляжі. А прохолодні вечори приносили не лише порятунок від спеки, а й нові відчуття від вишуканої вечері в черговому ресторані з приголомшливою кухнею. Але головне, чим мені подобалися вечори, – це обіцянкою ще однієї ночі разом.

Хоча й дні ми проводили не менш захопливо. Кожен із нас відхилився від наміченого плану, але зрештою ми разом отримували неймовірні нові враження. І вони здавалися ще цікавішими від того, що переживали ми їх разом.

Разом їжа здавалася смачнішою, вино – п'янкішим, краєвиди – красивішими, а архітектура викликала ще більше захоплення. Світ здавався прекраснішим.

Але в мене були квитки додому на шостий день нашого знайомства, і я запитав Софію, що ми робитимемо далі.

– А ти можеш поміняти квиток на пізніше?

– Не знаю, – поморщився я, – Можу спробувати. Але ти ж теж їдеш наступного дня, так?

– Так, я збиралася. Поки не зустріла тебе. Я могла б затриматися на тиждень. Або навіть на два. Якщо ти хочеш, звісно.

– Звичайно, хочу, – почервонів я, – Якби я міг розтягнути цю відпустку на все життя, я б, не вагаючись, це зробив. Щоб це літо ніколи не закінчувалося.

– Я теж, – вона пригорнулася до моїх грудей і тихенько прошепотіла. – Але давай для початку спробуємо продовжити її хоча б на тиждень.

Ми вирішили спробувати залишитися тут ще на пару тижнів, щоб за цей час повною мірою насититися млосним життям спекотного літнього Провансу, насолодитися одне одним і вирішити, як нам бути після відпустки.

Тисячі кілометрів між нами були проблемою, тому ми робили все можливе, щоб продовжити це літо. На щастя, у нас обох був вільний робочий графік, і нам не потрібно було поспішати повертатися до офісного рабства. А ось несподіваною проблемою виявилося житло.

Готелі у Провансі треба було бронювати за пів року, бо в сезон цвітіння лаванди весь цей регіон ставав місцем паломництва для туристів з усього світу. У своєму готелі я не міг залишатися. А в будиночку, який винаймала Софія, ми змогли пожити ще кілька днів, поки не потрібно було в'їжджати наступним гостям.

Але господиня допомогла нам знайти гостьовий будиночок на фермі в її подруги, за пів години їзди від Екса. Нас це цілком влаштувало. Машину, яку я брав у оренду, теж довелося повернути, але Софія приїхала у відпустку на своїй, тож із транспортом у нас усе було гаразд.

Ми їздили на лавандові поля і гірські озера, дивилися замки й храми, їли в різних закладах. Ми поїхали на виноградники та залишилися на пару днів у старовинному шато, щоб побувати на екскурсії в підвалах виноробні і пройти повний курс дегустації місцевих вин. Після цього не те що за кермо сідати – на ногах було важко триматися. Сил залишалося тільки на секс і сон.

Ми їздили на оливкову ферму, на пасіку, ми були в мильній мануфактурі недалеко від Марселя. Їздили в рибальське село, де нам приготували найсвіжішу рибу і морепродукти з улову дня.

І ми все фотографували, а Софія ще й надиктовувала собі записи, а вечорами іноді друкувала замітки, час від часу дещо публікувала і відповідала на коментарі. У ці моменти мені подобалося спостерігати за нею. Бачити, як вона захоплена роботою, як усміхається, читаючи й друкуючи щось, як пурхають над клавіатурою її тонкі пальці.

І я з сумом розумів, що чергові два тижні добігають кінця. І що далі? Я спіймав себе на думці, що лежати поруч із Софією з келихом вина і дивитися, як вона працює, це все що мені потрібно. До біса роботу та всі справи. Я фотограф. Я зможу знайти собі роботу де завгодно. У Німеччині або де б ми не вирішили жити разом. Можливо, вона теж могла б перебратися до мене? Яка різниця блогеру, звідки вести свій блог, вірно?

Ми обидва відтягували важку розмову, побоюючись, що щось може піти не так. Не знаючи, як порушити цю тему і наважитися докорінно змінити життя. Але поки Софія працювала, я розумів, що хочу, щоб це літо в Провансі ніколи не закінчувалося.