Повернулась до свого життя

Лєра повернулася додому. Раніше вийшла на роботу.

Тільки всі помітили, що вона повернулася іншою. Стала задумливою, мало розмовляла, рідко посміхалася, і весь час була за якоюсь роботою. Було таке враження, що вона гарячково шукає, чим себе зайняти.

Але на цю тему вона ні з ким не хотіла говорити.

Так, Лєра відчувала невластиву їй жорстокість. Але краще злитися, ніж оплакувати.

А що оплакувати? Власну дурість? Те, що вона у всьому бачить добре, у всіх шукає світло? А його немає! Воно тільки в книгах і її недалекій голові. Всі люди як люди, а їй треба було вродитися як не від цього світу!

Нічого, вона стане як усі. Тільки витравить із себе цю наївність, і буде як інші – нормальною.

Десь у глибині душі Лєра відчувала, що втрачає себе через цю запеклість. Вона змінювала її. Але вона була їй потрібна, щоб бути сильною. Інакше вона зламається.

Потекли звичайні будні. Те саме місто з його метушливим життям, та ж робота, де вона потрібна була пацієнтам, той ж квартира, друзі. Але Лєра не відчувала того спокою, що був раніше. Не відчувала радості. "Потрібен час. Просто потрібен час, і все знову налагодиться", - часто казала вона собі.

Думки про Рому вона настільки розлючено гнала геть, що вони справді не приходили. Мабуть, навіть її підсвідомість не сприймала все, що пов'язано з ним.

Розмовляли по телефону з Анею. Декілька разів подруга намагалася щось сказати про Рому, але щоразу Лєра погрожувала кинути трубку, якщо та не змінить тему.

Так і рухалася, маленькими кроками вперед, переважаючи себе.