Цого разу він не піде у почуттів на поводі

Рома вдавав, що його ця розмова абсолютно не цікавить.

Він вмів тримати себе у руках, вмів брати під контроль свої емоції.

Ось і зараз, сидів у розслабленій позі, з нудним виразом обличчя. Намагаючись усвідомити реальність того, що відбувається, і зрозуміти, як до неї ставитися.

Він викинув її зі свого життя, витравив із серця. Думав, що нічого до неї не вже відчуває. Не чекав, що побачить її ще колись. Але сьогодні, опинившись з нею віч-на-віч, він був приголомшений.

Вже давно його ніщо не могло вибити з колії. Він завжди був господарем становища. Але зараз, вже піввечора не може зібратися з думками.

Він спостерігав за нею. Вона стала дуже гарною. Не високий зріст робив її мініатюрною, такою милою, ніжною. А гарна постать додавала жіночності. Дивився як вона бентежиться, з усмішкою відповідає, як сяють її очі. Як сум завмирає в її очах, коли вона думає, що ніхто на неї не дивиться. Як хвилюється, коли мова заходить про нього.

Її наче оточує аура душевної чистоти, щирості, внутрішнього світла. До неї тягло.

Але він пам'ятає її іншу.

Підлою, брехливою, лицемірною. Дворова дівка.

Так-так, він пам'ятає, як у клубі, її захоплювали в танець, як вона туди заходила. Як з одним кудись пішла і повернулася згодом. Як один раз приїжджі хлопці затягли її з подружкою в машину і кудись відвезли. Ну, ту її подружку всі знали, навіть не їхні пацани, відразу зрозуміли кого тягнути в машину. А Лєра, зрозуміло чого з нею водилася, бо була така сама. А потім, - Рома скривив губи в гидливій посмішці, - цей з машиною ще приїжджав, розпитував про неї. Напевно сподобалося.

Йому було гидко від цих спогадів.

Він ненавидів її тоді. Ненавидів так само сильно, як і кохав. І сердився, що не міг викинути її з голови. Навіть після того, як дізнався, якою вона виявилася насправді, бачив поряд із собою тільки її. Зневажав, принижував її, намагався покарати. Аби вирвати із свого серця. Але гірше ставало тільки йому. А їй він не був потрібен. Вона обрала бути... такою, а не його.

То ж чому він не сердиться на неї зараз? Чому йому приємно тут перебувати саме через неї? Чому він взагалі відреагував, коли побачив її, коли йому має бути байдуже?

Від думки, що раптом відвідала його, здригнувся.

"Ні, ні, ні!! - смикнув головою, ніби намагаючись прогнати усвідомлення. - Це не можливо! Я знову не вляпаюсь у те саме. Я вже не той підліток, зараз на почуття не поведуся.»

Він давно звик робити те, що говорить йому розум, а не серце. І треба визнати, що розпочав таку практику саме після зустрічі з Лєрою.

І серцю завжди доводилося підкорятися. У нього достатньо сили волі.

У будь-якому разі завтра він повернеться до свого життя. До Мілени, яку вибрав розумом і вона влаштовує його у всіх відношеннях. Красива, сексуальна. З нею весело та зручно. Ну і що, що не може поговорити з нею до душі, що іноді почувається самотнім, що не рветься до неї серце... Все це було в нього. І все це йому не потрібне. Чоловік має жити розумом. Якщо жуватиме всі ці рожеві соплі, то буде нікчемністю не тільки в очах інших, але що ще гірше – у своїх.

Треба було взяти Мілу з собою.