Минуло 15 років

Дорогі мої читачі!

Це моя перша книга на українській мові і я не впевнена, що все пишу правильно. Тож буду вам дуже вдячна, якщо, помітивши помилку, ви скажете мені про це. 

Також не бійтеся писати критику, я дуже добре до неї відношуся, бо це допомогає мені зростати, як автору. 

Дуже дякую вам, що ви зі мною, підтримуєте книгу зірочками. Я бачу тих, хто підписався і ваші імена у списку моїх відстежувачів гріють моє серце. А також тих, хто просто читає, як партизан)), та я рада, що ви в мене є.)

У палаті номер 10, у відділенні грудної хірургії, обласної лікарн,і лежали чоловіки, ще того, старого загартування, як вони самі любили про себе говорити. Таким не поясниш, що процедури пропускати не можна, режим порушувати шкідливо, палити тим більше. Ще й після операції!

Ні, вони звертаються до лікаря, коли вже вмирають і щойно стає легше, знову махають рукою на своє здоров'я. Весь персонал збився з ніг, намагаючись впоратися з цією палатою, і як завжди у таких випадках, на амбразуру посилали її.

Як їй це вдається, дивувалися всі. Але у тендітної, не високої медсестри, приймати ліки, на процедури та здавати аналізи, бігли бадьоро і радісно.

А її секрет був у тому, що вона любила кожного з них, дбала як про рідних. Коли заходила до палати, з бадьорою усмішкою на обличчі, твердою впевненістю, що сьогодні їм обов'язково стане краще – наче сонце освітлювало палату. Добра, жалісна, щира, для багатьох вона була єдиною рідною людиною, адже вдома на них ніхто не чекав.

І щоб не засмучувати її, зробити їй приємно, вони готові були на будь-які подвиги.

Вона була «їх Лєрою».

*****

Тепер її було не впізнати, у 30 років, у самому розквіті краси та жіночності. Її любили усі, колеги, друзі, сусіди.

Тільки особливо близькі переживали, що вона досі одна.

А Лєру абсолютно влаштовувало її життя. Після стількох років поневірянь і страждань, вона насолоджувалася спокійним, розміреним життям.

Їй подобалося місто, в якому вона жила, гуляти довгими просторими вулицями, перебувати в центрі суєти, життя, емоцій.

Подобалося на вихідні їздити на природу, особливо на самоті і бродити серед дерев, ніби переймаючись їх спокоєм та силою.

Їй подобалося вечорами сидіти вдома, забравшись у затишне крісло з ногами. Чашка кави з молоком та улюблена книга – що може бути краще за це?

Вона проводила час і з друзями, але з близьким колом.

Носила зручні речі. Її подруга часто сміялася: «Навіть якщо ти одягнеш мішок, ти все одно будеш привабливою. Варто людям з тобою поспілкуватись, як їх тягне до тебе».

Лєра любила людей, і це було взаємно. Їй подобалося щось робити для них, бути потрібною, корисною.

Ну а особисте життя – ну не зустріла вона ще СВОЄЇ людини. Хоч вона й попрощалася давно з надією бути колись з Ромою, але не могла перестати порівнювати всіх із ним. І ні на кого її душа так не озивалася. Ніхто не був НИМ.

Але Лєра мала «особисте життя», це були її пацієнти. Як можна почуватися самотньою, коли ти віддаєш комусь стільки уваги, турботи, любові та отримуєш усе це назад?

Вона була задоволена своїм життям.