Для неї немає місця ні всередині будинку, ні поза ним

Вона переїхала з мамою до Шпичинців, коли їй було 14 років. Чергове село, де вони опинилися після смерті тата.

На той час, після розвалу Совєтського Союзу, розформовувалися колгоспи, роботи не було, а мама працювала дояркою. Голова сільради поселив їх у напіврозвалившомуся будинку. Мама ходила доїти рештки корів на ферму, але зарплату вже не платили. Так і перебивалися молоком, що вона приносила з ферми та картоплею, яку дозволяли збирати на колгоспному полі. Іноді мама возила молоко на ринок у місто, та виручала якісь гроші.

І все було б не так погано, навіть незважаючи на те, що жили вони в зголоднілість, що Лера не завжди могла ходити до школи тому що не було чого взути, що застудила придатки тому що пізньої осені ходила босоніж на ферму допомагати мамі, а може це через те, що спали вони взимку в нетопленому будинку, тому що не було дров, накрившись усіма речами, що в них були, притулившись один до одного, накрившись з головою тому що морозним повітрям важко було дихати.. Що ніхто з однолітків з нею не спілкувався, бо вона була новенькою. В черговий раз.

Все було б не так погано, якби мама не пила. Часто та довго. У ці дні, навіть тижня, Лєра почувала себе особливо самотньою та беззахисною. Ходила ввечері вулицями, з тугою дивилася у вікна чужих будинків. Там було тепло, там були мама, тато, турбота, кохання. А вона, як покинута собака, нікому не потрібна.

Але найважчі моменти були, коли мама була твереза. Чи її нерви були розхитані, чи психіка порушена, але при найменшому стресі чи поганому настрої, вона била Лєру. Сильно. Кулаками, або головою об стіну. Один раз побила так сильно, що вона впала на підлогу і мама продовжувала бити її ногами. Тоді Лєра довго лежала на підлозі, бо не могла встати, не могла дихати. Плакати було не можна, це ще дужче дратувало маму, захищатися чи тікати теж, за це вона особливо сильно била.

Але найболючіше було, коли мама в пориві агресії, часто на вулиці, серед людей кричала: «Сука! Повія! Шльондра! Що б ти повісилася, тварюка!». Або щоб краще вона не народилася, або щоб здохла. У такі моменти Лєрі здавалося, що біль і безвихідь розірвуть її серце. І коли вже ставало більше, ніж вона може витримати, Лєра тікала в ліс. І сиділа там годинами серед дерев, заціпенівши, не помічаючи, коли наставала темрява.

У цьому селі однолітки переважно були байдужі до неї, у своє середовище не приймали, але й не знущалися. І за це Лєра була дуже вдячна їм.

Але був один хлопець із старших класів, Олексій. Він не злюбив її з незрозумілих ні їй, ні кому іншому причин. Невисокий, худий, злий і жорстокий, він ніколи не пропускав можливості познущатися з неї, а якщо навколо були глядачі, то робив це з особливим задоволенням. Він вселяв Лєрі такий жах, що коли вона його бачила, її ніби паралізовувало, думки випаровувалися, а тіло не слухалося. А він щось говорив, чекав на реакцію. Його дуже дратувала її присутність, а відсутність реакції неймовірно злила. Крім принизливих слів він штовхав її, бив, забороняв з'являтися там, де є він. Особливо в школі це важко було виконати, вона не наважувалася пропускати через нього уроки, за що постійно розплачувалася.

Олексій був ще одним кошмаром Лєри, він отруював її життя поза домiвкою. Вона так і не змогла зрозуміти, за що він її так не злюбив, звідки стільки злості до сірої, забитої мишки?

Якби в неї був тато, з нею б так не поводилися. Якби її було кому захистити!

Тато... Він так її любив! Він ніколи не бив її, вона не може згадати жодного разу, коли він би її просто лаяв. Лера теж дуже любила його. Він був її свiтом, її життям. Може, мама це відчувала і тому була така жорстока з нею?

Батько помер кілька років тому. Тоді вони залишилися без дому, а мати остаточно опустилася.