5

 Белла

                                                     Два роки тому

  Одного дня Алекс зробив мені освідчення і я відповіла : «Так». Весілля повинно бути через 3 тижні. Батьки хлопця як і ми почали активно готуватися до свята на якому ми станемо однією сім’єю. Час летів надто швидко, а я боялася, що ми не встигнемо зробити все як слід, та Алекс лиш підсміювався наді мною.

  До весілля залишилося 2 дні . Хлопець вирішив запросити мене на останнє побачення у ролі ще вільних людей. Ми приїхали у красиве місце в парку. Усюди були ліхтарі, повітряні кульки, пелюстки квітів.

  Алекс подав мені руку, щоб проводити то столика, який стояв посеред цієї краси. Та раптом почувся постріл. Я озирнулася та нікого поряд не було, а коли повернулася до Алекса то ледь не зомліла. На його грудях була кровава пляма яка стрімко розросталася. Хлопець почав повільно осідати, я ж впала біля нього і поставила його голову собі на коліна, затискаючи однією рукою рану, а іншою телефонуючи в швидку та його батькам.

-Ні, ні, будь ласка , прошу не покидай мене.- ридаючи поцілувала я його у губи.- Прошу лише не заплющуй очі. Я люблю тебе, чуєш, люблю більше всього на світі. Я не зможу жити без тебе. Чуєш? Прошу скажи щось!

-Я теж люблю тебе, моя Беллочко, дуже люблю. Я попереджав що ситуація з тими людьми надто серйозна. Я не просто відмовив їм, але й за моєю ініціативою почалося розслідування проти них. Я радий що з тобою все добре і хочу щоб ти знала , що понад усе у світі я люблю тебе. Але щоб не сталося ти повинна жити далі.- закашлявшись кров’ю, сказав Алекс. А я  почала ридати ще дужче.

  Почувся звук швидкої, вона була близько , а одже вони його врятують, врятують. Лікарі забрали його у лікарню. Шанси були низькі. Надто низькі.

Хтось взяв мене за плече. Це були батьки Алекса. Його мати плакала як і я, тому батько взяв ситуацію в свої руки та посадив нас у машину.

-Я казав щоб він відпустив цю ситуацію, казав що так буде. Та хто ж мене послухає.- усе що міг сказати чоловік.

  Приїхавши у лікарню нам повідомили, що йде операція і провели чекати у коридор. Пройшла, здається, ціла вічність коли нарешті вийшов лікар. Ми усі підірвалися з місця і підбігли до нього та все що він сказав це «Я приношу Вам співчуття, ми зробили все що змогли, та нажаль рана була занадто серйозною і пацієнт не впорався.»

   Я потрапила наче у жахіття, мені заклало вуха і я впала на коліна. З моїх грудей вирвався крик, який мабуть чула уся лікарня. А тоді наступила тиша.

 Прокинувшись я побачила коло свого ліжка маму Алекса.

-Прошу Беллочко, лише не плач.- тихо промовила вона. Місіс Дейвісон була блідою, під очима проявлялися чорні круги, яких раніше не було. – Ти мусиш заспокоїтися, завтра похорони, якщо у тебе знову станеться зрив то тебе не відпустять.

-Він завжди називав мене Беллочкою…- прошепотіла я, а по щокам почали котитися сльози. Але я мала триматися, щоб бути завтра там, разом з ним. – А де Ваш чоловік?

-Ендрю займається організацією, він взяв усе на себе.

Лікар дозволив іти додому. Дейвісони забрали мене до себе так як переймалися за мій стан.

Я не спала цілу ніч. Вранці ми зібралися та пішли на похорони. Усе було наче у тумані. Кладовище. Багато людей. Усе чорне. Містер Ендрю тримав нас з Місіс Елізабет попід руки. Я ридала, моїм сльозам наче не було кінця. Коли його почали хоронити я не витримала. Всередині наче щось розбилося. Пам’ятаю, як опинилася на колінах біля могили, як ридала ще дужче. Та ніхто не смів мене перервати. Батьки Алекса попрощалися зі сином та пішли, сказавши що я можу побути тут скільки потрібно раз я не хочу йти, а коли буду готова то мій водій чекає біля воріт. Я лише махнула головою їм у відповідь.

  -Ти все ж таки покинув мене Алексе. Сьогодні ми мали б радіти і бути одягненими у біле, та натомість я ридаю  вся у чорному. Моє серце розбите. Я зрозуміла, що нікого окрім тебе так сильно не кохала. Я готова була для тебе на все. Я не уявляю як жити далі, Алексе. Мене вбили разом з тобою.

 Я ще довго сиділа біля нього. Та почало темніти і прийшов водій щоб забрати мене. Він відвіз мене до нашої квартири з Алексом, я не хотіла більше турбувати його батьків. Я розуміла, що їм потрібно побути наодинці з своїм горем.