2

Два роки тому

Белла

   Все почалося з того, що майже пів життя я була закохана у Влада, але він ніколи цього не помічав. Зате це помічала його дівчина Ліна. Вона була рідкісним стервом та Влад душу у неї вкладав. Кожного разу коли ми мали проводити з ним час, завжди появлялася вона і він забував про мене. З часом ми віддалилися один від одного.

Та одного дня Влад наче озвірів. Прибіг до мене додому з страшенною люттю в очах та закричав:

- Як ти могла? У всьому вина ти! Ти зіпсувала мені життя своїми витівками!

-Про що ти? Я не розумію, що трапилося.

-Не розумієш? Весь час крутилась біля мене, та я з тобою возився лише з поваги до твого батька! Ти набридла, думаєш, я не помічав як ти на мене дивилася хахаах. Любов? Ти знаєш, що таке любов? Хахах.- він злісно засміявся. –Ти мені не потрібна як і твої почуття, зрозуміла?

-Може ти поясниш що відбувається? – ковтаючи сльози сказала я.

Він не відповів мені та натомість у моє обличчя прилетіли фотокартки. Я тремтячими руками підняла їх та стала розглядати. На них були люди, що обіймаються. Важко було розгледіти хто саме на цьому фото.

-Мало того, що ти показала їй ці підробки , ще й штовхнула її. Ти знала, що вона чекала від мене дитину? Через тебе вона втратила немовля. Ти вбила його!

Я дивилася на нього широко відкритими очима і не вірила, що він зміг повірити у це. Я б ніколи такого не зробила. Я справді не була причетна до цього. Але хто мені повірить?

-Що? Це правда Белло? – наче грім з неба пролунав голос мого батька.

 Батько був відомий своєю суворістю, він ніколи не пробачав помилки. Боюсь після того, що він почув, мене навіть не стануть слухати. Так було завжди. І я знала до чого це приведе.

- Ні. Я нічого з цього не робила, повірте мені.

-Що ти скажеш на це Владе?- звернувся до нього батько.

-Це правда і я вірю Ліні.

Я не встигла нічого відповісти, як відчула різку біль на своїй щоці, а будинком прийшовся звук ляпасу. Батько ніколи не підіймав на мене руку. Ніколи… Я підвела погляд на Влада і гірко усміхнулася помахавши головою. Мені здалося, що на мить у його погляді я побачила краплю співчуття, але це було брехнею. Він ликував, насолоджувався цим.

-Від сьогодні ти мені не дочка, я зрікаюся  тебе!

-Але я не робила цього, справді не робила, клянуся. – впавши на коліна перед батьком я залилась риданнями.

- Що тут відбувається, Беллочко, Андрію? – спитала мама. Вона тільки но повернулася з-за кордону. У неї свій власний бренд, тож їй часто приходилося їздити у відрядження.

-Беллочко? Ти знаєш, що витворила твоя донька? –глузливо сказав той.

Батько розказав їй все, я ж як і Влад залишалися на своїх місцях. Після закінчення розмови мама підійшла до мене та почала роздивлятися моє обличчя.

-Я в нічому не винна ….Повір хоча б ти…

Та вона відсторонилася і лишень похитала головою.

-Збирай свої речі, віддавай усі кредитки ,окрім тих на яких є твої власні збереження. Ти полетиш в Лондон першим ж рейсом. У тебе залишилося чотири години. Поквапся.

Батьки забралися геть, залишивши мене на самоті з Владом. Мені нічого втрачати , тому я збираюся висказати йому все, що тримала у собі за стільки років.

Підвівшись з підлоги я почала:

-Так, я любила тебе скільки себе пам’ятала. Та ти був закоханий у Ліну. Я не одного разу бачила як вона веселилася з іншими хлопцями, але  не втручалася у ваші стосунки. Це був твій вибір і я його поважала. Та я мухи не можу скривдити, не те щоб вбити когось живого. Ти ніколи не повіриш мені, хіба є сенс, щось доводити тобі? Ти зробив свій вибір вже давно, я сама винна що годувала себе марними мріями. Надіюся коли я полечу тобі буде хоч на крапельку легше житися Владе... Прощавай..

 Він не сказав ні слова, а лише стояв і дивився на те як я підіймаюся у свою кімнату. Мені так хотілося дати волю сльозам та не тут, не зараз.

  На те щоб зібрати речі мені знадобилося лише дві години. Я замовила таксі, взяла валізу та вийшла з місця де росла, де провела усе своє життя. Мама і тато поїхали, вони навіть бачити мене не хотіли не те щоб провести.

 Вийшовши на вулицю я зіштовхнулася з хрещеним, батьком Влада. Вони жили через декілька вулиць, тому він так швидко дізнався.

-Мені шкода, що так вийшло. Я хочу, щоб ти знала що я вірю тобі. Твого батька не так легко переконати змінити рішення, але я спробую.

-Не варто. – Я підвела на нього очі. – Ви вірите мені і це все, що потрібно. Я піду ,мене чекає таксі.

Я бачила сум у його очах. Дядько Роман підійшов та обняв мене.  

-Усе мені пора. Бувайте!- мені потрібно, було по швидше піти звідси, а то я просто не витримаю.

Я уже доходила до калитки, як він окликнув мене:

-Знай, ти завжди можеш звернутися до мене за допомогою.

Повернувшись я пошепотіла лише одними губами : «Дякую». 

 Розплатившись з таксистом, я зайшла в аеропорт. До рейсу залишилася ще година. Я зайняла місце у залі очікування, а сльози  котилися по очах . Так я втратила все що мала. Через брехню, якою мене облили. Подумаєте що я слабодуха? Ні, я занадто втомилася , втомилася від цього всього… Весь політ з голови не виходили слова батька. Я давно змирилась що Влад ніколи не буде моїм, але я не очікувала що все може та повернутись. А мама взагалі і слова не вимовила. Одинокі солоні краплини текли по моїх щоках. Та дати волю сльозам, змогла лише у Лондоні.